Ірина Вільде - Повнолітні діти

— А заручитися не можна б? Хай би заручилися, — шукає виходу бабця, — це ж рівноцінне шлюбові…

— Вона не хоче заручуватися… Каже, просто відкрито каже, що вона не може на себе таких обов'язків брати, що вона не знає, що за чотири роки буде.

— Гарна любов, — кинула словечко мама, і Дарці захотілося розцілувати мамусика за таке словечко.

В кінці візиту виявляється, що Софійка не так приходила за рецептом квашення салату, як з проханням, щоб Дарчина мама переговорила по душі з Лялею: що вона думає, які її плани на майбутнє?

Мама обіцяла і не обіцяла. Своїх клопотів вистачає вище вух, нічого ще в чужі залазити.

Буквально на другий день (просто смішно) приходить з цією самою справою до мами Данкова мама, пані Данилюкова.

Ого, вона продовжує одягатися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рухлива й балакуча, як і Ляля. Вона просто, без жодної дипломатії, приступає до справи:

— Що за ніщастя, пані Поповіч, — Данкова мама хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила, — я прішла до вас, як мама до мами: що мені робити з моєю Лялею? До неї причіпився той Стефко… І не дає дівчині спокійно дурх штрасе [52] Через вулицю (нім.) . перейти. Він її… як те кажеться… переслідує. Він не хоче розуміти, що він, по-перше, молодий для неї, а цум цвайтенс… [53] По-друге (нім.) . що він має? Він ще ніким не є… О, чим є Стефко Підгірський? Що мені робити, моя добра… люба пані Поповіч? Таке ніщасті на мене… таке ніщасті… То я для того десять років… ай… ай… десять років трімала її ін Він у брата, аби вона ішла за попа… вівці йому стригти? Мій муш?! Ви не згадуйте мені, пані Поповіч, про мій муш… він знає: все бери, тільки мене лиши… На Стефка вона повинна чекати чотири роки… Я не хочу думати, що з нею буде за чотири роки… Їй тепер уже двадцять… І що вона буде робити ті чотири роки? Брат пише аус Він, що він не може її довше тримати в себе. В нього хворіє жінка, і йому треба її вислати нах Баден. А що Ляля буде робити ін Черновіц? Чужих дітей вона не схоче вчити, дома старіти вона теж не хоче… І в неї ж є, фрау Поповіч, ай… ай… порядний… багатий… такий файний товстий блондин ін Він… І таке ніщасті на мою голову, таке ніщасті! Фрау Поповіч, я вас дуже прошу, як мама до мами, переговоріть з моєї Ляля. Вибийте її з голови того Стефка, вона вас послухає… Я вас дуже прошу, моя добра, мила пані Поповіч.

Не знає Дарка, що мама говорила Лялі і що та відповіла, факт тільки той: на деякий час обидві мами заспокоїлись.

А втім, правду кажучи, ніхто тепер і не звертав великої уваги на настрої мам-добродійок. Товариське життя, якому Ляля дала поштовх, набрало такого розгону, що не тільки лементи, а навіть і сльози мам не в силі були б зупинити його.

Всі, починаючи від Улянича і кінчаючи Празьким, якому випала на долю роль старого діда, горіли виставою.

Діяльність клубу, про який ніколи й не снилося Веренчанці, силою факту виходила поза стіни шкільного будинку. Вечорами, коли відбувалися репетиції хору, шкільний паркан був обліплений сільською молоддю. Вже та сама обставина, що в державній установі, в якій на стінах висять портрети короля і королеви, співають українських народних пісень, підносила дух прибитого села. До того ж Улянич, всупереч завзятому протестові з боку дружини, таки настояв на тому, щоб до хору прийняли один альт і два тенори з сільської молоді.

Тепер коли попід шкільним будинком, тобто клубом, проходив хтось з примарії [54] Міської управи. чи жандарм у своїй формі канаркового кольору, то відчувалося чітко, що йде тимчасовий окупант.

Ось що зробила проста народна пісенька!

Одного ранку Дарка пробудилася від того, що хтось співав у саду. Скочила в сорочці до вікна, виглянула, й аж сльози набігли на очі: співає татусь!

Дарка перехилилась через підвіконня і теж заспівала в унісон з татком, тільки голосніше й фальшиво.

Татко погрозив їй рукою: гай, гай, кого ти перекривляєш, дочко?

— Татусь, — простягла до нього руки, як це робила тепер Славочка, — татусь співав… Татко відпочив за канікули, правда? Я б хотіла… хотіла, щоб татко пішов вже на пенсію, тоді татко не перевтомлювався б навчанням і щодня співав би нам… Татусь!

Татко підійшов до вікна з лопатою в руках. Зблизька, особливо тепер, коли його лице було в тіні, здавався зовсім старою людиною.

Дитинко, дитинко… мене не навчання втомлює. З цим я міг би ще сто років жити приспівуючи. І не тому мені стало трохи легше на душі, що не ходжу в школу, а тому, що Манілу дав мені канікули… Ти не знаєш, — заговорив так, ніби на місці Дарки стояв домнул Локуіца, — яка це особлива насолода — мати певність, що за тобою ніхто не шпигує… Лягаю спати й знаю, що в мене попід вікнами ніхто не швендяє… Підійде до мене вуйко на вулиці, говорю з ним і не оглядаюся позад себе. Шкода тільки, шкода, що незабаром скінчиться мій спокій. Я, ти розумієш мене, дихаю неотруєним повітрям. От чому й на спів зібралося твоєму старому таткові…