Ірина Вільде - Повнолітні діти

Коли вже є клуб, можна створити і театр. А цього театру хотілося Лялі до неможливості. Це була єдина обставина, яка примусила б всіх сходитися регулярно щодня.

Тепер Ляля зажадала такої п'єси, в якій могли б грати всі-всі, без винятку. А тому, що вона не знала змісту жодної української п'єси, то справа ця була передана по старій традиції Дмитрові Уляничу.

Дарка не могла надивуватись, як оновила Улянича участь у цих приготуваннях. Він просто переродився. Спостерігаючи, з яким молодецьким запалом він метушиться і дбає про клубні справи, можна було припустити, що він цілком забув про роль жонатого чоловіка. Напевно, уявляв себе ще студентом, вільною, ще ні з чим не зв'язаною людиною, безжурним бурлакою, яким був колись. Варто було зносити химери Лялі хоч би для того, щоб бодай на день повернути чари молодості цій добрій, чесній людині.

І дійсно, як і передбачала Ляля, тепер виникали щораз нові причини для того, щоб сходитися в клубі. То треба було зібратися, щоб вирішити, який рід драматургії обрати їм: драму, комедію чи, може, оперету? Іншим разом зійшлися, щоб познайомитися з п'єсою, яку Улянич викопав із сховищ бібліотеки о. Підгірського. Потім вирішували, чи під силу їм обрана п'єса. П'ятим разом делегували Улянича у Чернівці за п'єсами, відповідними до їхніх артистичних і фінансових можливостей.

Притому треба чесно сказати, що кожний з членів братії дістав щось від клубу. Про Улянича й говорити не треба. Цей просто вдруге народився на світ. У Дарки було враження, що ніби і його чуприна здобула наново свій колишній блиск.

Діяльність у клубі давала Лялі широку нагоду викидати перед Стефком різні коники, а самій, як і належало, приймати обожнювання з його боку. Для Ориськи клуб був ареною, де вона вчилася грати роль дами. Фактично вона копіювала минулорічну Софійку. Роль закоханого тоді у Софійку Улянича грав тепер Празький.

— Нащо він тобі здався? — не подобалася Дарці поведінка Ориськи. — На якого біса ти йому крутиш голову, коли він тобі не потрібний?

Ориська обізвала Дарку наївною селючкою:

— Яка ти ще… Хіба крутити хлопцеві голову обов'язково треба з якоюсь метою? А так… просто для спорту.

Краще вже, щоб ми їм крутили голову, ніж так, як тобі закрутив Данко, а тепер ходиш як запаморочена…

— Неправда! — заперечила Дарка, хоч відчула, що її заливає рум'янець.

— Що «неправда»? Кому це ти говориш? Я б тобі, Дарко, — покрутила вона манірно головою, — не радила втрачати голову… То така порода, ті Данилюки, що бійся їх! Ти дивись, що Ляля з Стефком зробила, аж гидко дивитися на ту ганчірку! Я б на твоєму місці, — лукаво стулила вона свої неприродно довгі вії, — я б на твоєму місці… не гребувала б симпатією до тебе Івонка Рахміструка… Це ж майбутній лікар!

Дарка вирішила уникати інтимних розмов з Ориською, кого б вони не стосувалися. Такі розмови залишали в Дарки на серці неприємний слід.

З Чернівців приїхав Улянич і привіз з собою п'єсу, ніби спеціально написану для їхнього клубу: виступало в ній всього п'ять осіб. Три ролі головні (старий козак, його дочка Оксана і вихованець, молодий козак, пізніше чоловік Оксани) й дві — другорядні (подружка Оксани і дід-кобзар).

Непорозуміння почалося з тієї хвилини, коли взялися роздавати ролі. Улянич хотів дати Орисьці роль Оксани. Не тому, господи ти мій, що вона сестра його дружини, але, судячи об'єктивно, та роль найбільш підходила б Орисьці. І зовнішністю, і голосовими можливостями Ориська відповідала їй.

Та Ляля відкрито, без крихти збентеження заявила всім, що ту роль бажає взяти вона.

Улянич не сподівався, що Ляля заявить про це так відверто. Він намагався розтлумачити Лялі, чому вона повинна поступитися цією роллю Орисьці:

— Ви ж погано говорите по-українському. Зважте, що ви граєте не міську панянку, а сільську дівчину з Полтавщини…

— Та що ви говорите, пане Улянич? Всі аусгецайхнет [50] Прекрасно (нім.) . знають, що це тільки театр… що я тільки граю… умовність, чи так? Усі, хто прийде дивитися на виставу, пізнають, що Оксану грає дочка директора Данилюка, яка вчиться у Відні й тому не володіє, як має бути, українською мовою. Що тут, майн гот [51] Мій боже (нім.) . , дивного? Я проголосую… Хто проти того, щоб я грала Оксану? Дивіться, пане Улянич, нема ніхто «проти»… Значить, всі «за». Я ще раз питаю: хто «проти»? Ніхто! Знову ніхто, пане Улянич…

Дійсно, ніхто не підняв руки «проти» (за винятком Данка, але він, як брат, не йшов у рахунок), бо кожний розумів, що й клуб, і постановка у клубі, і театр — все це справа Лялиного темпераменту. Ану ж, не дай бог, образиться і розжене клуб! Тоді що?