Ірина Вільде - Повнолітні діти

Тут стала на диби й Орися. Вона категорично відмовилася грати дівчину, подружку Оксани. Улянич попросив Дарку взяти цю роль. Дарка погодилась, але виразно підкреслила, що згоджується тільки тому, що її просить Улянич. Данко, який мав грати роль закоханого в Ориську, відмовився грати з рідною сестрою. Крім того, він був обурений нахабною поведінкою Лялі (хто нею не був обурений!) і заявив, що не має жодного інтересу обніматися з Лялею.

Єдиним кандидатом на коханця міг бути тільки Стефко. Пара закоханих у житті мала зіграти цю саму роль і на сцені. Та, о горе! Стефко виявився на сцені таким несміливим, таким зв'язаним у рухах, таким по-ангельському покірним, що був подібний не до козака, а до монашки.

Улянич рішуче відмовився від такого коханця. Він просто заявив, що коли Ляля наполягатиме, щоб цю роль дати Стефкові, то він здає режисуру і більш до клубу не показується.

На лихо, Ляля при такому партнері ще й веде себе на сцені просто неможливо: як капрал, муштрує цього нещасного Петра, командує, як він повинен її обіймати, як пригортати до себе, а то й сама навалюється на нього.

— Ні, ні, ні! — мало що не рве на собі волосся Улянич. — Немає в нас на Україні ні таких нахабних дівчат, ні таких несміливих парубків-ідіотів!

Після довгих суперечок вирішено остаточно, що роль Петра повинен зіграти Костик.

Але ж, людоньки добрі, який же коханець з цієї тички?

— Нічого, нічого, — заспокоює всіх Улянич, — фігура якраз у нього підхожа. А вам що: хочеться, щоб молодий козак ходив з черевом, як барило? Хлопець має вогонь у собі, сміливість руху, чудовий бас — чого ще треба? Решту доповнить грим, будьте певні!

Ляля, зрозуміло, не може дивитися на Костика. Вона навіть під час репетиції сердиться, відвертається від нього, пручається, коли він лише робить вигляд, що хоче обійняти її за стан, як це треба зробити за п'єсою. І тепер їй зовсім добре вдається образ скромної сільської дівчини.

Данко й Ориська, які не беруть безпосередньої участі в репетиціях, мають тепер доволі часу. Ориська не криється, що не проти переманути Данка у табір своїх поклонників. Але Данко поводиться дуже стримано. Ніхто не в силі скаламутити спокій його серця. Лучіка затиснула його в кулак і тримає, як виключно свою власність.

Під кінець липня сталося так, що одного вечора на репетицію від Підгірських прийшли тільки чоловіки. Софійка і Ориська залишилися вдома в зв'язку з якимось господарським заняттям, про яке Улянич не хотів докладно розповідати.

Досі так водилося, що після репетиції відводили всі гуртом насамперед Дарку, бо вона жила найдальше.

Цим разом з-за відсутності Софійки й Орисі ні в кого не було настрою до такої прогулянки. Тоді Улянич доручив Данкові доставити Дарку до воріт її хати.

Може, іншим разом Дарка й рада була б цій нагоді, а тепер — ні. Навпаки. В глибині серця відчула навіть образу: невже ж потрібно було аж втручання Улянича, щоб такий завжди галантний Данко провів її до хати?

Проте коли опинилися самі в місячну ніч посеред ставища, обведеного шнурочком верб (тільки вони одні й залишилися свідками, що тут був колись став), далеко від людей, присутність Данка в очах Дарки почала набирати іншого забарвлення.

З сувоїв мряки, що здіймаються понад підстриженими головами верб, від знайомого з дитинства запаху водоростей, від сріблястої, гладкої, як лід, росяної поверхні ставища, від хмаринок на небі, що граються у піжмурки з великим червоним місяцем, від якоїсь урочистої тиші, яка оповила людські садиби, від власного тривожного стукоту серця у Дарки починають виринати болючі спогади.

Десь тут, приблизно цієї самої пори назвав Дарчині коси найкращими в світі. Обоє були тоді такі схвильовані, що аж зупинилися. Данко й тепер зупиняється посеред містка. Йому подобається, опершись на поруччя, дивитись, як місячне сяйво переломлюється в зморшках води.

— Тобі не холодно, Дарцю?

— Ні… не холодно…

— Ти чого така задумана? Чи, може, сумна? Не треба приймати всього так близько до серця… Ще все може бути добре…

Дарка не розуміє, що він має на думці, і, щоб оберегти себе від несподіванки, питає прямо:

— Що ти маєш на думці?

— Я хочу сказати, що суду ще не було. Може всяко ще бути, можуть ще й виправдати…

«От воно що!..»

— Так, — признається Дарка твердим голосом (зник раптом і запах водоростей, і діамантова поверхня ставища!), — мені жаль Ореста. Мені його дуже жаль, але не тому, що ти думаєш… І якщо ти так думаєш, то помиляєшся… Взагалі, Данку, ти мене зовсім і зовсім невірно розумієш…