Ірина Вільде: Оповідання та повісті, окрушини

Міка підкреслено кладе ракетку обіч себе:

— І так уже нема часу… Сьогодні теж мій нещасливий день…

Він дивиться своїми чорними, такими щирими очима й так виразно питається, що, власне, сталось.

Нічого. Міка сідає вигідно й — несподівано:

— Ви ще ніколи не оповідали мені нічого про вашу батьківщину, домнуле Аристиде. Греція… ми знаємо її тільки з ваших богів…

Він здивований так, наче цього питання ніколи не ставили йому дівчата. Направду не знає, з чого почати про свою батьківщину говорити. Якби його батьківщина змагалась за свою державність, тоді, о, тоді, напевно, знав би він кілька мов і в кожній з них вмів би дати звіт про політичне становище своєї країни, про її змагання, про красу її природи… А так… Він каже, щоб якось тільки зволікти із своєю відповіддю:

— А я вашу батьківщину знаю з живих людей, — і дивиться при тім на неї.

— Ви не знаєте моєї батьківщини, — каже Міка з притиском.

— Ов, — сміється він, — ви хочете сказати, що я не знаю Румунії?

— Я не румунка, домнуле Аристид. Я… українка.

— Ні, — не повірив. — Я не розумію.

— Українка, — вирубала з усмішкою на устах і враз споважніла: румунка дивилась на неї погірдливим, зловісним поглядом, зараз же встала і, не кивнувши їм головою, подалась до виходу. Міка догадалась більше інстинктом, ніж свідомістю, що добре це для неї не скінчиться.

Вислизнула своїм звичайним рухом до себе нагору. Перебралась скоро й збігла, як завжди, вниз через два східці нараз. Справді, все було, як щодня. Івоніка полював на мухи крадькома, так, щоб гості не примітили: ніби обтираючи порохи, з-за серветки вискакувала шкіряна пацка й позбавлювала життя кількох створінь за одним махом. Старий дивився на цей спорт старшого крізь пальці, хоч не раз погрожував, що як один гість тільки поскаржиться на здохлу муху в мусті, то Івоніка вилетить негайно.

Мігай, як щодня, кожної вільної хвилини хапався за французький часопис. Здавалось, що він один в ресторані-барі володіє французькою мовою комільфо, хоч, правду кажучи, ніколи не було нагоди переконатись у цьому. Гості-чужинці, що говорили по-французьки, так мало вимагали від кельнера, що з ними міг майже кожний розмовляти… А втім, — Міка сама вже набрала цього досвіду — по ресторанах-барах існує своя міжнародна мова, яку всі розуміють. І ті, що багато по світі їздять, і ті, що довший час працюють в того роду закладах.

Отож все було, як звичайно. Тільки Міка не могла позбутись того дивного тягаря, що гнітив їй рамена. Здригнулась, немов хотіла і той тягар струсити з себе, і посміхнулася сама до себе: фантазія! Що ж може їй пошкодити та панна з вілли «Аврора»? Старий ставиться до неї занадто добре. До того вона сама справді дбає про те, щоб не занедбуватись у праці. Щоправда… те, що вона, як би це сказати, так на три кроки з гістьми, спочатку старого сердило. Здавалось йому, що це відштовхне від бару всіх молодих офіцерів і туристів. Потім переконався, що отой метод «на три кроки» (ці три кроки не треба брати так дослівно) має свій чар для молодих людей. Тоді Попеску змінив своє ставлення до неї, став наче опікуном Міки і бодай два рази на тиждень при вечірнім відборі каси наказував їй:

— Ти (всім своїм працівникам говорив «ти»), панно, бережися мені тут… Насамперед усмішечка, потім ручка, а потім… від мене в такім випадку не сподівайся якої-небудь помочі…

Міці тоді хотілось погладити Попеску по його сивій бороді, трошечки поторгати нею і сказати:

«Як ти, старенький, добре запам'ятав собі те, що я тобі в голову втовкла…»

Звичайно, ніколи не натякала йому, що пам'ятає, як то зразу обурювала його та обставина, що Міка така собі панна недоторканна.

Те важке не хотіло зсунутися з рамен і тоді, коли до бару ввійшов інженер Константі й відразу, заки що замовив, нахилився над касою і почав дражнити Міку, як щодня:

— Я ж кажу вам, що то амулет з правдивої мандрагори… Чому не хочете оглянути цю цяцьку?

«Мандрагора… [1] Південна трав'яниста рослина. мандрагора… — думає Міка. — Чи це те саме, що корінь альравне?»

Видаючи решту якійсь дамі з дівчинкою-підлітком, Міка питається із сміхом інженера:

— Чому ж ви ту мандрагору не носите при собі? Чому маю я оглянути її тільки у вашім помешканні?

Константі намагається своїми чорними лискучими пальцями (ніби справді з коріння мандрагори) вщипнути Міку за лице:

— Міка… [2] Мала (рум.). Міка… Яка з вас «міка»? Ви чи не здоганяєте зростом мене, моя «міка»?