Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

— Так йому й треба! Не заслужив він кращої долі, той… той… — аж захлинався старий. — Хай йому дошка хребет виїсть, хай скалічіє від ревматизму! (Ну, при чому тут ревматизм — скажіть самі!) Хай риштування завалиться під ним, як не вмів свого щастя цінувати!

Я вже зі сходів збігла, а той за дверима і далі бурчав.

І що ви скажете? Факт, що Казик не дався старому скупареві у рабство, так підніс хлопчиська в моїх очах, додав йому такої позолоти героїзму, що я, незважаючи на поразку, яка мене щойно спіткала, вирішила все одно відшукати Казика і поговорити з ним.

Що я роблю? Розпитую, де той Мокотів, де, за словами Леопольда, мав би працювати Казик, і, наче мисливська собака за нюхом, шукаю… будинок, який тільки будується.

Довго довелося б розказувати, як я його шукала. Досить того, що в моїх шуканнях опинилась я навіть у поліції.

Впала я в око якомусь поліцаєві, як підозрілий тип, і він ніяк не хотів дати себе переконати, що те, що я йому розказую, є чистісінька правда. Щоб здемаскувати мене, він пристав до мене, і ми вдвох почали розшукувати Казика. Ну, звичайно, кому знати, як не поліцаєві? Другого дня, десь коло полудня (тут треба занотувати мою ніч у поліцейському участку), таки знайшли ми Казика. Поліцай перевірив папери Казика і нарешті, невідомо який раз висловивши думку про те, що око поліції всевидюще, а рука її всемогутня, залишив нас самих.

Яким воно неймовірним здається, а проте так було: поки поліцай стояв між нами, вся увага була звернена на нього, і ми наче не помічали одне одного, а побачили ми себе, тільки як лишилися самі.

Себе, звичайно, не могла я бачити, але що Казимир збентежився, це я помітила добре. Себе я почувала досить ніяково. Ми зустрілися серед нових умов, що мимоволі відчужували нас. Я виразно почувала, що Казимир уже не той, що був у Станіславі. Не тільки тому, що він фізично змужнів. На ньому позначились інші, менш вловимі, зате глибші зміни. Йдучи від вуйка Леопольда, я уявляла собі, що зустріну змучене, зламане, нещасне створіння, а переді мною стояв здоровенний, засмаглий, як індус, хлопчина, якого жаліти було більш ніж смішно. Обставина ця теж мене чимало збентежила. Правда, їдучи до Варшави, я сподівалася застати Казимира елегантним, як з паризького журналу мод, молодим паном, а цей переді мною був досить-таки обшарпаний, але це якось не заважало йому. Я б сказала — навпаки! Було таке враження, що незадовільний вигляд його одягу — це не від жалюгідної бідності. Скидалось це скорше на якийсь виклик світові, таким здоровим, таким певним себе був той хлопчисько.

— Як ти змінився, Казю… — сказала я тихо.

Він глянув на мене якось так, що мені відразу тепло стало в усьому тілі. Я почервоніла і ще дужче почервоніла від того, що так по-дурному збентежилась не знати чого. Він навмисне, щоб ще більше мене збентежити, сказав, не спускаючи з мене очей:

— Ти теж змінилась…

— Я? — щиро здивувалась я, бо чому це мала я змінитись? Адже в моєму житті все було по-старому…

— Погарнішала. Я завжди мав тебе за гарненького смотрика і припускав, що з тебе колись буде гарна дівчина, але не думав, що це так скоро станеться…

Господи боже, він мав мене за «гарненького смотрика»! Навіщо ж тоді стільки докучав мені? Як би інакше склалися наші приятельські відносини, коли б я знала, що він хоч трохи прихильний до мене!

— Справді? — спитала я по-дурному і засоромилась сама перед собою. Може, це має вигляд, що я напрошуюсь на підтвердження його, з легкої руки кинутих, слів.

Щоб якось загладити враження від цього запитання, почала я поквапно і не досить доладно розповідати йому про Марильчине горе і про свою роль, чи пак добрі наміри, в цій справі.

З похмурим виразом на обличчі вислухав він історію Марильчиного кохання.

— І чого ж вона якогось зупака [6] Кадровий військовий ( ірон .). знайшла собі? — звернувся він із злістю до мене так, наче і я в цьому мала якусь частину провини. — Я не заперечую, може, той Янек і порядна людина, але як послужить ще кілька років у війську, то сам себе не впізнає. Середовище дуже змінює людей.

— Так, — притакнула я, маючи на думці не Янека, а його, Казика.

Коли я в своїй розповіді дійшла до того місця, де вирішила вдатись по допомогу до вуйка Леопольда, Казимир поблажливо усміхнувся, ну так, наче справді я ще «смотрик», а він уже цілком доросла людина:

— От і вибрала церкву молитись? Та якби я в Станіславі знав, що мене везуть, як теля, на продаж, то були б мене тільки й бачили! Але мама вдома мені зовсім інакше змалювала справу… Я спершу був дуже сердитий на маму, але тепер, як минув деякий час, я стараюсь зрозуміти її… Я розумію, що вона любить мене навіть більше, ніж сестер, але вічні нестатки… Добре, що тепер і Урсуля заробляє, але до того часу було в нас таки досить круто, і нестатки виробили в мами якусь надзвичайну жадобу багатства для нас… Їй здається, що коли я матиму гроші, то буду забезпечений уже від усіх нещасть на землі… І до чого воно довело! Мама ладна була запродати мене в неволю заради того багатства… Ну, як це тобі подобається?