Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Під виглядом каліки я ходила по селах і розповсюджувала те, що мені доручали товариші, які мали безпосередній зв'язок з радянськими партизанами. То були незабутні дні.

Раз, серед зими, я провалилась на льоду в річці і так простудила ноги, що вони відмовились мені служити. Не так гірко було лежати колодою в матері, як нічого не робити для нашої перемоги над ворогами-фашистами. Ця свідомість була в десять разів болючішою за недугу.

Під час окупації туга за Миколою ніколи не покидала мене, але я втішалась думкою, що Микола не має поки що змоги повідомити мене про те, що він — живий і здоровий.

Коли ж прийшла Радянська Армія, а від Миколи не було вістки, в мені наче щось обірвалося. Я, що вміла себе так бадьоро тримати в найчорніші дні окупації, тепер наче голову втратила з журби за Миколою.

Микола, повернувшись (його демобілізували за три місяці до кінця війни) у Львів, не впізнав мене. Він сказав, привітавшись:

— Я ще ніколи не бачив тебе, люба, такою міцною і такою кволою водночас. Ти хвора, жінко, і тобі за всяку ціну треба відпочити. І відпочити, і підлікуватися.

Життя показало, що після воєнних переживань для нас найкращим відпочинком стала праця в мирній обстановці…

І ось я працюю тепер, не горюю.

І коли дивлюсь я на свого чоловіка, до якого наш син незабаром гукатиме «тату», то ніяк не можу намилуватись його радісним, просто юним обличчям.

Щасливі дні!

І тепер якийсь містер Сміт, газетний журналіст з Лондона, приїжджає до Львова і дуже, бачите, цікавиться, яке ставлення в нас, українців, до Радянської влади.

Але, люди добрі, що розуміє в цих справах якийсь там пан Сміт?

Подумала я трохи, подумала і вирішила: ні, не буду розказувати свого життя цьому панкові!

Не хочу!

Не можу!

Надто вже цей Сміт нагадує мені пана Хруцького!

І цікавість його дурна, образлива.

Яке ж може бути наше ставлення до влади, що дала нам і волю, і працю, і майбутнє? Яке може бути ставлення до влади, що дала мені найбільше щастя на землі — змогу бути матір'ю і ростити своїх дітей вільними громадянами країни соціалізму?

1946

Ми живемо у Станіславі, на вулиці Ковальській. Кажуть, що колись давно там, де тепер лежить наша вулиця, текла невеличка річка, а пізніше містились цехи ковалів. Від цього ніби й назва вулиці пішла. Дуже можливо. Тепер на цілій Ковальській немає жодного коваля.

Батько мій працює старшим кондуктором на залізниці. Під номером восьмим живуть дві сестри-кравчихи. Під одинадцятим номером живе сім'я вчителя-пенсіонера. Так дивно і трохи смішно (хоч мама й називає всі розмови про це плітками): він і вона, тобто ті вчителі, вже старі люди, а діти в них зовсім малі. Я й сама спочатку гадала, що то не діти, а внуки.

Хоч, щоправда, з того часу, як батько пояснив, чому це так вийшло в них, змінилось і моє ставлення до цих наших сусідів. Мені тепер шкода і тих батьків, що не встигнуть довести до людей своїх дітей, шкода і дітей, що лишаться сиротами змалку.

А вийшло в них так: коли після дев'ятсот вісімнадцятого року настала польська влада у Східній Галичині, то ці двоє вчителів не схотіли скласти обов'язкову присягу на вірність новій державі і тому довгі роки тинялись без праці, не одружуючись. Потім — це вже слова мого батька — «заради хліба» і присягу склали, і пішли на Мазурію польських дітей «просвіщати».

Та коли вони й примирилися з державою, то це ще не значить, що держава примирилася з ними. Їх дуже скоро за минулі гріхи усунули від роботи — хай відпочивають…

Як страшно звучить фраза «заради хліба»! Що це таке? Невже ж можна кожну людську підлоту виправдати тим, що людина допустилась її заради хліба? Це питання мені так докучало, що не втерпіла і звернулася з ним до батька (він у нас хоч і не високовчений, зате дуже досвідчений і по-справжньому розумний чоловік). Він глянув на мене тим всевидющим батьківським оком, погладив мене по голові (може, тому, що батьки нас рідше за матерів пестять, ласка їх нам набагато дорожча) і сказав:

— Не треба, дитино, занадто розкидатися словами «людська підлота». Підростеш, тоді зрозумієш, яка в світі точиться жорстока боротьба за отой кусник хліба. Ну, але тобі не час ще цими справами заморочувати собі голову… Як там учителі вчаться у школі? — Це був його улюблений дотеп, яким він звичайно лагодив більш серйозні балачки між нами.

А втім, правда, як і завжди, була на батьковому боці. Мені тоді ще навіть шістнадцять не скінчилося, і питання про людську підлоту хвилювало мене не дуже довго. Світ видавався мені тоді занадто барвистим, щоб це темне питання могло держатися в моєму серці чи пам'яті.