Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Повіки самі зліпаються, і надмір сльозової води між ними випливає назовні і затримується у вигляді двох прозорих кульок у кутках очей.

Ще не спить. Має навіть свідомість цього. Свідома того, що за шибами темніє, і має дивний острах десь під шкірою, щоб тепер не ввійшов хтось у кімнату, де дрімає, і не засвітив світла. Та цей стан свідомісті не є ніякою перешкодою в тому, що фігурки на бюрку, на шафі, на стінах починають поволі рухатись і міняти свої місця. З'являються нові. Вони вискакують з щілини, що утворилась у стелі, саме над її головою. Кумедні фігурки, які чомусь не смішать і не лякають, ходять у повітрі, потім перетворюються на чиїсь давно забуті лиця, давно завмерлі голоси і такими стають перед нею. Укладаються в безконечно довгий дворяд і кланяються, як при кадрилі… «Вітають мою появу в цім домі», — міркує вона і чує дивну прикрість від того, що не дано їй порозумітися з ними. Одні відходять, інші щілиною, що тепер перетворилась в білий ріг. напливають зі стелі на їх місце… Що це? Як же ж могла досі не помітити цього? Співають. Пісні такі самі кумедні, як і вони. Без мелодії, без слів. Тільки їх чола починають фосфорувати, і це їх гімн. Після сну, який, напевно, не тривав довше, ніж відомий сон Магомета, прокидається! Тобто бачить перед очима жовте в синю смужку поле. Хвилину пізніше знає вже, що це покривало, яким накрив її хтось під час сну.

— Як же ж спалось, маленька? — питає чийсь теплий голос над нею і зараз переливається в пестливий смішок. — Фе, така велика панна спала так, що аж подушку заслинила…

А то тобі на! Мотря Забейко абсолютно не знає, де вона і хто до неї говорить. Притомніє, щойно мужчина хоче її обняти, а вона інстинктивно заслоняється ліктем.

— З татом не хочеш поцілуватись?

І так виявилась її таємниця. Батько пізніше признався до гріха, що щось спокусило його перевірити торбинку таємної незнайомої… і між іншими дрібницями знайшов карточку, яку послали їй товаришки з прогулянки в Карпатах.

Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж, вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік — це її батько, і саме ця обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.

— Як я можу казати вам «тату»? Це неможливо…

— Ні, це неможливо, — сміється щасливий доктор Забейко, — я цього ніколи і не вимагав би від тебе. Як ти вважаєш? Я вже дуже… старий на те, щоб бути тобі колегою?

Мотря впадає в черговий захват: її тато старий? Хто посміє щось подібне не то сказати, але навіть подумати, — матиме діло з нею.

— Ти такий гарний, татуську, — мрійно гладить його долонею по щоці, — ти такий… ти навіть сам цього не знаєш. Але знаєш що? — стріляє їй знічев'я до голови. — Тобі буде трохи заважати, не супереч мені, прошу тебе, тобі буде трохи заважати, коли така дівуля, як я, кликатиме тебе «тату». Знаєш що? Ти мій тато, татусько, мій… малий тусько. Я буду кликати тебе «туську», а комусь збоку буде здаватись, що це від твого імені… Туську, Тоську — це так подібне, правда?

— Ей ти… ти!

Забейко розуміє свою доню краще, ніж вона сама себе. Він добре знає, що їй хочеться не тільки підтягти його до молодих, але й їй самій грати при цьому роль молодої дами. Порадившись з Мартою (його передчуття не ошукали його — Марта насправді відійшла від нього, але біль від цього тепер був уже не такий яскравий), він дозволив доні і цю приємність. Одягнута в Мартину вечірню сукню, в модній зачісці, над вік поважна, майже велична, вона викликала сенсацію між знайомих Забейка.

— Туську, — шептала, розпромінена, йому до вуха, — мені здається, що при тобі я теж подобаюсь…

Погладив її по-батьківськи по голові:

— Але ж очевидно, дурненька, тільки…

— Тільки — що?

— Тільки ти повинна знати, що вони тобі більше співчувають, ніж заздрять. Твій тусько вже не молодий, і ми мусимо рахуватися з цим.

Голос мами, владний, терпкий, прозвучав навіть з телеграми, що прийшла від неї:

«Зараз вертатись додому. Мама».

Тепер Мотря збунтувалась направду. Не хотіла вертатись до мами бодай так довго, як довго деренчатиме в її голосі ця суха, непримиренна нотка. Мала досить її. Ах, усього з того боку мала досить. І тих безвтішних вечірніх присмерків, коли мама не бажала собі в кімнаті світла і треба було сидіти мовчки десь у кутку і душитися, буквально душитися від атмосфери, що заповнювала їх дім у таку пору… І тих монотонних, але, власне, яких вбивчих саме своєю монотонністю літаній на тему їх скрутного матеріального становища… Ну що ж, туськові теж не так світло, як це їй першого дня видалось. Либонь, він і працює тільки на те, щоб впору заплатити за це дійсно завелике для нього мешкання. В нього теж бувають сніданки з пісною булкою і вечері з бульбою й огірком тільки, але про це тут не говориться, того роду справи тут загалом не входять у гру, а там, у мами… ох!