Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.

— Так, але долівка була глиняна…

— Ну, і що з того?

— Не чути було б кроків…

— Ах ти, панночко з «доброго дому»!

— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!

— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм «типом»…

— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.

— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… «Їй би вродитись мужчиною» — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…

— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?

— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?

— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…

— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого. Я, грішний, волів… гм… і досі волію, так би мовити, без гострих приправ… Отой первісний задум богової Єви.

Микола нахиляється над Климентиною.

— Ну, а тепер з іншої бочки. Мушу тобі висповідатись з останнього свого кавалерського гріха.

— А чому аж так пізно?

— Та тому, що до нинішнього дня, до вчорашнього, це була не тільки моя таємниця…

— То зв'язане з Галинкою?

— Ага…

— І ти не хотів за її життя…

— Ти вгадала.

«Чого вона напружилася вся… Невже ревнощі до померлої?»

— Тобі незручно, люба?

— Ні, ні… добре. Я хочу тільки покласти голову тобі під пахву, отак. Тепер слухаю тебе…

— Бачиш, я був би нещирий перед тобою і нечесний перед собою, якби сказав, що не помічав уваги з боку Галинки…

— Наприклад?

— А моя жіночка цікава! Наприклад, я міг застати в себе в кімнаті кілька незабудок у флакончику…

— Замість того, щоб ти їй, то вона тобі?

— А любов давно визнала рівноправність… Крім того, в мене була наречена.

— Продовжуй.

— Або прикрите серветкою щось солодке на тарілці…

— А ти про це солодке розповідав мені, як ми тільки побрались. Тільки тоді ти все це по-іншому тлумачив…

— То правда, що я тоді говорив й не договорював. А тепер уже знаєш, чому… Одного вечора сиділи ми з Галинкою у садку…

— А де я була?

— Ти, як звичайно, поїхала на суботу-неділю в Чернівці до мами.

— А чому ти не поїхав зі мною?

— А де б я мав ночувати? Готель для мене в той час був задорогий…

— Ясно…

— Пам'ятаєш столик під горіхом у садку в Янчихи?

— Авжеж.

— Ми часто з Галинкою проводили час за цим столиком, коли ти нас покидала і їхала до мамці…

— А ти ні разу не просив мене залишитись на неділю в Луківцях.

— Не смів, а потім — я знав, яка у вашій родині панувала дисципліна.

— Ну, а далі що?.. Сиділи ви з Галинкою за столиком під горіхом і… про що ви розмовляли?

— Того разу, якщо не помиляюсь, я «з педагогічною метою» хвалив її, що вона за короткий час так гарно опанувала українську мову.

— Ну, знаєш? Хвалити когось за те, що навчився по-своєму говорити! Вона ж українка!

— Перепрошую… вона була «ц. к.» [23] «Цісарсько-королівська». буковинка, а це змінює суть справи.

— Ай, то все з її боку робилося для того, щоб тобі подобатись…

— Тим більше заслуговувала на похвалу! А вона, ніби заохочена моїм визнанням…

— Я собі гадаю!

— Климцю, я просив би не перебивати…

— Мовчу… мовчу!..

— …почала декламувати із «Зів'ялого листя» Франка:

— А пізніше, після якоїсь там суперечки поміж нами, ти мені написав цього вірша.

— Ти знаєш, я не пригадую собі… пробач мені, але великого гріха в цьому не бачу… Франко для всіх, не правда? Галинка декламувала з таким почуттям і з такою доброю вимовою, що я погладив її по голівці, як старанну школярку.

— А вона?

— Нічого… Думаю, що не було їй неприємно. Надворі було тепло, але хмарно. Починало вже добре темніти. Знаєш, як у горах ніч западає раптово. Правда, з вікна господині сіялося світло, й ми могли бачити одне одного виразно, хоч довкола була густа темрява. Мусило бути досить пізно, бо у Янчихи погасло світло, і ми відразу опинились серед чорної, хоч і теплої ночі… Я підвівся, щоб провести Галинку до хати, зрештою, і самому хотілося вже спати, але вона виявила бажання ще посидіти… Казала, що як ми звикнемо до темряви, то нам не буде здаватись, що вже так пізно… І ще казала, що, коли не стане світла, то і матіола запахне сильніше.