Ірина Вільде - Оповідання та повісті, окрушини

Тепер Марту вже не плач, а сміх бере:

— То, може, ще скажете, й Галину потягло до Василя тому, що вона могла мати сина в його віці?

— Ти знаєш, може бути. Таки так, може бути.

— Чекайте, люди, мені здається, що я уві сні говорю з вами… То виходить… то виходить, що мама і коханка в одній особі… Таж то чиста содом і гоморра…

Те, що принизило Галину в очах людей, в очах дівчат зробило з Василя «героя» на все село Заріччя.

Дурні й сліпі були дівчата, коли досі бачили тільки його круглий, як червоний леденець, ротик, який подобався очам, а не губам, та молочно-рожеве личко, якому не одна заздрила, але сама воліла обвітрене, наче з каменя видовбане, парубоцьке обличчя.

Щойно Галина відкрила їм очі на те, що у Василя плечі — як двері, груди як піч, а руки як два весла… Хоч Галина теж нівроку собі, але бідна мусить бути, як той медвідь схопить її у свої лабети.

Маркова Анничка, найближча Василева сусідка, міркує собі, що доки ці двоє не зареєстровані у загсі, то ще всяке може бути…

— Що там, Василю, твоя пані поробляють?

— Варять мені каву, або що.

— Ти гадаєш з нею женитись? Женись! Будеш мати заодно вже й маму.

— Як буду женитись, то, напевно, тебе у дружки попрошу.

— Не мала б кому дружчити!

— Та якраз через те й не женюся. Бо яке ж то весілля без дружок?

— А ти знаєш, що в селі говорять, ніби вона дала тобі якогось пиття у каву і тим тебе причарувала.

— Що ж, зробила те, чого жодна з вас не потрафила!

— Але то тільки чари. А що буде, як чари минуться і ти побачиш, що то стара баба?

— А я не дам тим чарам минутись. Як тільки почую, що вони слабнуть у мені, то зараз скажу наново підсипати їх собі, але ще міцніших.

— Ти зовсім здурів, Василю…

— Коб ти знала, як то добре таким «дурним» бути…

— Іди… іди, хай піп прочитає євангеліє над твою головою.

— З радої душі, але комсомольський квиток не дає.

Все це можна б назвати жартами, якби одного дня не з'явилася міліція на Ізидоровім обійсті. Цього досить, аби й на господарів впала гранатова тінь їх мундирів.

— Добрий день.

— Добрий день.

— У вас є незареєстроваиа рушниця.

— У мене не було і немає рушниці.

— То, може, обшук зробити?

— По-перше, на обшук, товаришу старший, повинна бути санкція прокурора, а по-друге, ось рушниця перед вами. Перепрошую, що трохи запорошена. Не сподівались, так би мовити, гостей з самого понеділка.

— Значить, нелегальна зброя є, тобто донесення правильне.

— Неправильне, бо ось дозвіл на зброю.

— Ха-ха-ха! Гумористика та й годі! На кого ж цей дозвіл виписаний і коли?

— Як на кого? На того, чия зброя.

— Стривайте, громадянко, але дозвіл виписаний на покійного Ізидора, про якого точно відомо міліції, що він уже рік як не живе.

Галина не заперечує. І дозвіл, і рушниця покійного брата.

— А чому ви по смерті власника не здали рушницю в міліцію? Доведеться платити штраф, громадянко.

— Що ж, як доведеться, то доведеться. Закон є закон.

— Ото ж то, ото ж то, якби ви про закон пам'ятали, то й штрафу не довелося б платити.

За тиждень після цієї пригоди завітав до Галини лісничий з гайовим. Є скарга на неї, що зрубала явора.

Так, зрубала, але не в державному лісі, а на своїй присадибі.

Зелених дерев, зокрема явора, не можна рубати навіть в себе на присадибі. Є закон, громадянко, про охорону зеленонасадження.

Галина не садила явора, правда? Її брат теж ні, отже яким правом взялася вона рубати цю прикрасу нашої природи? Доведеться штраф заплатити.

Що ж, як штраф, то штраф. Їй тільки цікаво, за що доведеться платити черговий штраф…

Наступним карателем був інспектор фінвідділу. Є заява, що Галина займається нелегальним траволікуванням і ворожінням. Крім того, що практика недипломованим лікарям взагалі заборонена, треба платити податок від прибутку, а за ворожіння, отой морфій народу, треба ще й штраф заплатити.

Галина хотіла б побачити ту заяву. Аякже.

— Не можна. Це — службова таємниця.

— Тоді прошу взяти до відома, що я не займалася ніколи й не займаюся траволікуванням, а щодо ворожіння на картах, то це просто образа для мене. Я готова подати в суд за такий наклеп.

— То ви, громадянко, хочете сказати, що в цьому домі ніхто ніколи не займався траволікуванням?

— А я цього не сказала. Займався мій брат.

— А податки платив? А диплом має?

— Не знаю. Нічого не знаю. Знаю, що вже рік як не живе. Зверніться до нього небесною поштою, він вам відповість докладніше.

— Ей, громадянко, — киває пальцем фінінспектор, — я б радив більш скромно розмовляти з нами. Ще одно питаннячко: кому в спадок припала хата і пасіка покійного?