Євген Гуцало - Княжа гора

Так цiкаво бiгалось по селу — там солом'яну стрiху здерло з хлiва, i хлiв блимає кроквами-латами, наче велика рибина свiтить бiлими кiстками, з яких обсмоктано м'ясо; там грозою повидушувало скло у вiкнах, i жива хата дивиться темними бiльмами, в яких нi летюча ластiвка не вiдображається, нi груша з двору, нi хмара з неба; там город витолочено так, наче на городi телесу-валась череда; там iз ями витягують мотузками перiсту корiвчину, бо вiтер загнав у яму, добре, нiг не поламала, але ж спробуй i витягни з ями!

Хоч буря вщухла, а хлоп'ячу ватагу вашу наче вiтром ганяло.

Зелений автомобiль, завбiльшки з сiрникову коробку, спинився перед вашою хлоп'ячою ватагою, немовби у хвилю вдарився. З автомобiля — сiрниковоï коробочки не так висiв, як вилущився з острiшкуватими бровами дядько на протезi й на милицях i, обважнiвши крутими плечима, очiкував на вас.

Якийсь такий був цей дядько, немов його покалiчила недавня ураганна буря, що плюндрувала сади, городи й лiс. Зачудованi й настороженi, ви поспинялись вiддалiк. Тодi незнайомий дядько заклав до рота пальцi й свиснув грiзно, мовби ляснув гарапником по мокрiй травi.

— А ходiть-но сюди! — ревнув басюрою. Й коли наблизились, уже зовсiм лагiдно поспитав: — Тутешнi чи зальотнi горобцi? З Княжоï гори?

— Ми не зальотнi, ми з Княжоï…

— Та видно, що з Княжоï, — засмiявся дядько, здаючись уже зовсiм не страшним, хоч порубаний та посiчений. — Ви мене знаєте?

— Нi…

— Та мене весь бiлий свiт знає! Ви мовчали, набравши води в роти, а дядько у вашому гуртi стояв на милицях, наче обламана брила.

— А ви суницi збираєте в лiсi? Чи опеньки?

— Збираємо…

— Хлопцi, що я вас попрошу… Я сам iз Києва, я до вас по суницi приïжджав на Княжу гору. Ну, й годинника свого загубив, буває таке. За той годинник i мовчав би, але ж — трофейний. Я той годинник iз Берлiна привiз, а ось у вас — загубив. Якось так мулько на душi, наче от — був якийсь час у мене вчорашнiй, i сьогоднiшнiй, i завтрашнiй, а без годинника — щось не те, й край… Вам ясно?

Ви мовчали, вам було не ясно.

— А годинник такий круглий, мов цибулина, й справно iде. — Чоловiк чудно смикнув плечима, наче пiдстрибнув на протезi й на милицях. — Я загубив, а вiн собi йде в лiсi отам…

I показав милицею на Княжу гору, що лежала ведмедем.

— Але ж зупиниться, от, бо хто йому там накрутить пружину? Сорока накрутить? Чи ворона? Й коза не накрутить, правда?

Ви хлюпнули на дядька хвилями усмiшок.

— Зупиниться годинник, не йтиме. А як же це не йтиме, коли весь час iшов, коли аж iз Берлiна йшов… Чудно так, не вiриться, що загубив. То ви пошукайте, ви знайдете, чуєте, хлопцi? А я навiдаюсь, чи по гриби приïду, чи по горiхи… Таких лiщинових горiхiв, либонь, нема нiде, тiльки у вас.

Скрипнув протез, тужливими голубами загули милицi. I як тiльки вiн суницi збирає? А гриби? А горiхи? Вже сидячи в автомобiлi завбiльшки з сiрникову коробку, дядько дивувався:

— I як вiн загубився?.. Трофейний! Кому вiн у лiсi показуватиме час? пжакам, га? Чи вужам? Так ïжакам анi час не потрiбен, анi годинник нiмецький… Так само й вужам… То ви пошукайте, хлопцi, а я навiдаюсь. Наче його ураганна буря нагнала до вас. Княжа гора обiймала село високими, грiзними обiймами. Де ж там у лiсових нетрях шукати загублений трофейний годинник? Десь мiряє час помiж папоротi, а на його циферблат заглядається мале цiкаве лисеня. Або ж сорока-бiлобока знайшла й занесла в гнiздо, бо сорока — знана злодiйка, сороцi захотiлось жити за годинником! Жаль дядька, жаль. Ви ще спитаєте в Княжоï гори за той годинник, гора вiдповiсть, вона все знає…

— Мамо, а чому в мене сестри нема?

— Вiд кого ж сестра в тебе знайдеться?

— А ти казала — вiд вiтру!

— Вiд вiтру, дитино?.. Вiд вiтру в тебе є сестри, й не одна.

— Правда, мамо?!

— Авжеж, правда. Ген сорока сидить на грушi, бачиш? То сестра твоя вiд вiтру, а ти й не знав, дурненький. Ну, чого супишся? Сорока в гостi до тебе навiдалась, хоче надивитись на свого брата. I в лiсi на Княжiй горi маєш сестер, чому ж ти ïх у гостi не запрошуєш?

— Кого запрошувати?

— Хоч би руду лисичку, вона також твоя сестра. Або козу дику, вона сестрою теж доводиться. Чи ти з такими родичами знатись не хочеш?

Сорока заскрекотала — й понесла свiй сорочий скрекiт iз грушi, низько над вулицею полетiла, всiвшись на березi бiлокорiй. А тобi чудно, що так мало погостювала, куди ж ти летиш, сестро, й не поговорили навiть, i ти бiжиш слiдом за сорокою, й скрекочеш по-сорочому, й руки розставляєш по-пташиному, бо раз у тебе сорока за сестру, то ти ïй за брата, схожi ви мiж собою обоє, ото й розмовляєш, i летиш по-сорочому. Стоïш пiд березою, поки в ïï косах примостилася сорока, а потiм знову летиш услiд за нею помiж садкiв. Сорока летить через садки, через городи, а ти ще не навчився по-сорочому, отож — де вулицею, де — межею, де — задвiрками, а тiльки не вiдстаєш вiд птахи-сестри, бо ти ж ïй доводишся братом-птахом, аж поки в лозах пiд Княжою горою до твоєï сороки прилучається кiлькоро сорок, i вони зi скрекотом летять до лiсу, скрекотом кличучи й тебе за собою, в гостi до своïх гнiзд, i тобi кортить летiти до них на гостину, але вже вечiр западає, помiж деревами табуняться кошлатi сутiнки, й самi дерева ген у хащах — наче позастигали сутiнки, прощайте, сороки, моï сестри вiд вiтру та рiдноï матерi, це ж ви до вiтру й полетiли, десь вiн там на Княжiй горi володарює, прилiтайте завтра гуртом, прилiтайте!