Євген Гуцало - Княжа гора

Два чорнi дядьки (обидва наче з комина вилiзли, де обiбрались у сажу, з якоï лиш очi поблискують голубими яєчками) йдуть стежкою з Княжоï гори, ступають один за одним, i тримають дядьки на плечах свiжозрубану грабову тичку, з неï навiть не все листате вiттячко стесано. Дядьки йдуть статечно, й жердина помiж ними прогинається, бо таку важку ношу до неï пiдв'язано. Пiдв'язано мотузками за лапи, а довгий хвiст по землi метляється, як мiтла, мете куряву на стежцi, а гостра морда звисає вбiк, i язика червоного видно в пащi, й iкла стримлять гострi, аж морозом по шкурi дере. Та це ж вовк дивиться на тебе витрiщеними мертвими очима, хоч i мертвими очима — а як люто дивиться, ось зараз, здається, i рикне скаженим риком, ось зараз вивернеться з жердини, бо хоч i здоровi дядьки, але чи втримають отакого велетенського вовка, хай навiть мертвого! Страх б'є в голову, й ти щодуху тiкаєш вiд ïхньоï впольованоï страшноï здобичi, яка лякає не менше за живу, а може, ще й бiльше, бо де ж це бачено — вбитий вовк! А коли страх поступово тане, вискакуєш зi схованки в бузинi та й бiжиш гуличкою вслiд за впольованим вовком, i скоро знову стає страшно, бо на кутку загавкав один та другий собака, ïм вiдповiли iншi собаки, Й тепер кругом гримить такий собачий лемент, що й застрелений вовк злякається, не тiльки жива людська душа, й вiд того собачого валування мовби день потемнiв, i сонце пригасло, й отi дядьки з рушницями за спинами ще дужче почорнiли, — й раптом очi твоï бризнули такими сльозами, як горох. Очi бризнули горохом слiз, i вже за ïхньою пеленою ясний день i зовсiм споно-чiв, а дядьки з вовком стали розмитими, наче розтанули й зникли. Невiдь-звiдки надiйшов дiд Гордiй, каже тобi не плакати, а як ти не плакатимеш, коли сльози самi котяться. А ще нiхто в нас за вовком не плакав, каже дiд Гордiй, краще б за ягницею поплакав, що вовк зарiзав, а вiн хiба тiльки одну ягницю зарiзав! А ти й сам не знаєш, чому за вовком плачеш, чому сльози котяться за тим здоровенним сiроманцем, а не знаючи — ще дужче ридаєш, затуляючи долонями лице, щоб на свiт не дивитись i щоб свiт на тебе не дивився. Дiд Гордiй веде тебе за руку додому — й знай усiм по дорозi розказує, що ти за вбитим вовком так побиваєшся. Всi дивуються, що така чудна дитина, чуднiших i н& буває, бо ще нiхто в ïхньому селi, нi в сусiднiх селах за вовком не плакав, ну, вродиться ж таке, правду сказано, вiд вiтру. Може, про того впольованого вовка мало б хто в селi довiдався, якби ти не плакав за ним, а то ж усiм запам'ятались твоï сльози пекучi — ну, мовби дощ iз хмари падав, дощ твого великого жалю дитячого.

Ранок — це рожева птаха, що прилiтає iз-за Княжоï гори, за рожевою птахою прилiтає бiлою птахою день, на змiну бiлiй птасi прилiтає сiрою птахою вечiр, а вже нiч прилiтає з Княжоï гори птицею чорною.

Ось iще скрiзь сiрiє птахою вечiр, ще птаха-вечiр дзьобає зорi в небi, п'є росу по левадах, кутаючись i грiючись у млистому туманцi, але вже має тiкати з села, бо ви тiльки погляньте на Княжу гору! З-за неï виростають i виростають темнi крила, затуляючи небеснi прозорi високостi, вони все помiтнiше клубо-чаться, насовуючись на село, барви на перах рухомих хмар мiняться, мiшаються, вони ще не витворили якогось остаточного кольору цiєï птицi, яка летить, ïï остаточний колiр має витворитись аж тодi, коли вона прилетить iз-за гори, затуливши небо i полонивши землю. Княжа гора вiтриться тьмавими сплесками пiд грiзними крильми могутньоï й невiдворотноï птицi, село западає в усе глибший та глибший морок, що подекуди жеврiє освiтленими вiкнами хатiв, i вже скоро хижа птиця ночi всiдається мiж небом i землею, погасивши зорi та мiсяця, щоб здаватись iще страшнiшою i всевладнiшою. Вiд неï треба заховатись до хати, але й iз хати чутно, що чорна птиця на гадцi не має спати, як то сплять птахи вночi, вона шумить листям у саду, гiлкою грушi стукає в шибку, шарудить якоюсь галузиною на стрiсi, глухо дихає в комин, ïй би вгамуватись, а вона, либонь, уже б'є могутнiми крильми, а вона починає гоготiти громом, а ïй iз очей уже прискають довгi й раптовi приски блискавок, i хата сповнюється тривогою. Бо прилетiла гнiвна чорна птиця з Княжоï гори ïï посланцем, отже, то Княжа гора послала свiй гнiв сюди в долину до людей, i ти, щулячись, краєчком свiдомостi здогадуєшся, за вiщо такий гнiв наслано, його наслано, мабуть, за отого вбитого вовка. Авжеж, бо Княжа гора з вовком заодно, для Княжоï гори всi рiднi дiти — хай лисиця, хай борсук, хай кiзка, отож i вовк для Княжоï гори є своïм сiромашним духом, i вона оплакує його смерть так, наче рiдна мати. Чорна птиця ночi все кублиться й кублиться на землi, говорить громом, дивиться вогнем блискавок, аж хата злякано здригається, й ти непомiтно засинаєш, бодай увi снi рятуючись вiд гнiву чорноï птицi, хай би вона швидше вiдлетiла, хай би замiсть неï прилетiла рожева птиця ранку, пахнучи м'ятою i свiжою росою. Просипаючись увi снi, чуєш гуркiтливий голос птицi, що гнiвається й гнiвається, вогнями блискавок блимаючи у вiкна, й жаль за сiроманцем просинається разом iз тобою, наче вiн також твiй зведений родич вiд вiтру. Так само, як стрекiтлива сорока чи дика кiзка, названi матiр'ю твоïми сестрами, а вовк