Євген Гуцало: Княжа гора

I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi зграï, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись — i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'ïстими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжоï гори.

— Ну, — озивається дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. — Славно тут?

Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, — i лиш осмiхаєшся у вiдповiдь.

Дiд Гордiй, стоячи поряд, озирає тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiваєшся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкривається нi для очей, нi для душi.

— Дiдуню, — озиваєшся зрештою. I вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.

— Ну? — старий долонею гладить твою голову, пiдохочуючи.

— Дiдуню…

Й немає слiв, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей свiт, скажеш про цей свiт, який вiдкривається наокiл? Жодне слово не вмiстить, лиш очi й душа вмiщають — i то лиш видимий. А як побачити й вiдчути свiт невидимий, що тоне ген там, за мiнливими обрiями?

Скiльки людей сьогоднi зiбрали зеленi верхи Княжоï гори! Над головами перелiтають журавлi, i сiльський люд iз косами та з граблями в руках також схожий на журавлiв, i цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкi килими трав, i ïхнiй людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний — i дiд Гордiй iз косою в руках зараз у такому танцi, i баба Килина з матiр'ю, тримаючи в руках граблi, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без дiла, але тому, що метушишся помiж косарiв, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть i дужчають крила, а вмiння лiтати — вже є, вiд зачаєного бажання лiтати аж тремтить у грудях, i ноги трусяться, i руки здригаються.

Вiд косарiв, що танцюють журавлиний танок мiж кущiв та мiж дзеркал озер, налитих весняними дощами, бiжиш iз вiтром, що по-батькiвському помагає, вiючи в спину; ластiвки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квiти з трави смiються червоними, жовтими та бiлими очима, якi трiшки мружаться вiд бджiл. Стежка в'ється сувоєм невибiленого полотна, що зжужмався в травах, i чи то ноги твоï прудкiшають, чи то стежка хутчiше несе, тiльки ти все стрiмкiший i стрiмкiший, вибiгаєш на найвищу макiвку, вищоï за яку поблизу немає, i всi косарi позоставались ген унизу, в морi трав, — та й тут зринаєш у височiнь!

Та й тут, на макiвцi Княжоï гори, зринаєш душею у височiнь i летиш над молодою лiтньою землею, над легким днiпровським безмежжям, летиш у густiй синявi повiтря, що забиває подих терпким хмелем, i тобi в цю хвилю польоту за рiдного брата хiба що сонце, яке летить назустрiч.

Хочеш радiсно крикнути — до рiдних своïх, до землi, до Днiпра, та давкий крик застряє в горлi.

I який прекрасний полiт, коли душа знялась у небо й вiльно долає безмежжя, а ти стоïш на макiвцi Княжоï гори, що надiйно тримає тебе всiєю могутнiстю своïх лiсiв i джерел, птахiв i звiрiв, грибiв i ягiд, тримає урочищами й легендами, отими нескiнченними пiдземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвiчне статурний i дужий кiнь Гнiдко.

З пiднесеними руками, з вiдкинутою головою летиш над бiлим свiтом, летиш над мальовничим довкружжям полiв i сiл, летиш над пiсенним безбережжям Днiпра, летиш помiж птахiв, назустрiч сонцю, летиш над косарями, що косять лiтню квiтчасту траву, летиш над Княжою горою, — й Княжна гора летить iз тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.