Євген Гуцало - Княжа гора

Танк — у баговиннi, в мулi, обснований якимсь вузлуватим корiнням, облiплений черепашками, поцяткований п'явками — на сяйливих залiзних жилках важко пливе сiльською дорогою, зоставляючи рванi драбинки слiдiв у сiрiй пилюцi, танк погримує траками, жерло гармати похмуро всвердлюється в сонячне бузкове повiтря, жерло перевито кiлькома розквiтлими водяними лiлеями, либонь, хтось перев'язав iще на Днiпрi, коли танк витягували з води, й тепер лiлеï цвiтуть на шерехатiй iржавiй бронi, позирають розплющеними та усмiхненими очима своïми.

Танк пливе сiльською дорогою в живому людському вiнку, що сплетений iз облич-квiток, i цi обличчя-квiтки чо овiчi та жiно гi, обличчя-квiтки дiдiв та дiтей, а ще його в'яжуть летючi синi ластiвки, лелека перелiтає через цей iдучий вiнок, багрянi пiвнi бiгають помiж його пелюсток — самi як гарячi пелюстки, й соняхи з-за плотiв перехиляються, горнуться до цього вiнка, яким наче обвито порятований у Днiпрi танк, на якому вже не побачиш зорi, хоч як видивляйся, бо згорiла зоря не в бою, а згорiла у водi, присвiчуючи вдень i вночi рибам та iншiй днiпровськiй живностi, перетлiло ïï свiтло у млисто-беззоряному баговиннi.

— Дiдуню, а де танкiсти?

Дiд обличчям кiстлявим також цвiте в барвистому вiнку, свiтиться сивою хмарою розмаяного волосся, i дiд такий високий, що врiвнi з танком, який, здається, ось-ось покладе йому на плече своє витягнуте вгору жерло, немовби грiзний птах пригорнеться шиєю.

— Танкiсти? — перегодя запитує, а перед собою дивиться так, немов усе геть-чисто знає про отих танкiстiв, тiльки вiдповiдати не квапиться.

– Їх побило, га? — питаєш, позираючи з острахом на вiдчинений люк танка.

— Цiкаво — й страшно почути вiдповiдь дiда-всевiда.

— Танкiсти? — знову перепитує, зiтхаючи, i його долоня на твоïй головi

— наче лiтепло. — А чом би ïх мало побити?

— А танк затонув!.. А вiйна!..

— Так нема ж ïх у танку, бачиш? Значить, порятувались хлопцi. Живуть хлопцi, як оце ми з тобою. На тракторах роблять, на машинах… Мало де, мало що…

— Дiду, ви бачили? Бачили ïх? Де роблять на тракторах, де на машинах?

— Мало де!.. Скрiзь. Бо ïм почот, бо вони фронтовики. — Дiд замовкає i додає значуще: — Пiсень спiвають, аякже.

Лiлеï бiлi погойдуються на жерлi, наче згiдливо покивують на дiдову рiч, а танк уже випливає на сiльську околицю, й людський вiнок довкола нього меншає, збiднiвши на багато облич-квiток, проте не бiднiє на синiх ластiвок, що в'ються-перевиваються у цьому вiнку, вже скоро танк пливе у полi, помiж лискучих хвиль пшеницi, й гусеницi побрязкують, наче долинає з кузнi вiдгомiн ковальського молота.

— В музеï поставлять, — каже дiд. I дивується: — Таку машинерiю — i в музей…

Танк вiддаляється — i такий здається несправжнiй у сонячному зеленому полi, немовби видиво, наче мана, яка має зникнути, вже зникає, збиваючи куряву, танучи в курявi.

Наче вийшов допотопним мамутом зi свого далекого буття-небуття — й тепер ось повертається назад у своє буття-небуття.

Замислений дiд шелестить подихом-вiтерцем:

— Царство ïм небесне…

А може, лиш причувається тобi на сiльськiй околицi, де пiняться пшеничнi смарагдовi хвилi?..

Чорна птиця ночi вже вiдлетiла, де-не-де ще виднiє розгублене з ïï крил темне пiр'я — чи то тiнi в ровах, чи то затiнки поза хатами й хлiвами; рожева птиця ранку вже простерла крила пiд небесами, й малиновi вiдблиски вiд ïï швидких крил проливаються на село, над яким iще далекими краплями радiсних слiз догорає кiлька останнiх зiрок. Помiж садками i в левадах тануть, розсiюються пасма туману, й пiвнi перегукуються клекiтливо-огнистими скриками, що не прочахають у ïхнiх горлянках, i все вiдчутнiшою дзвiнкою Прозорiстю сповнюється повiтря.

В рожевому сяйвi iще невидного сонця Княжа гора чорнiє погордо, те рожеве сяйво все потужнiше виростає з-за ïï верхiв, падаючи вiдсвiтами на пелюстки бiлих хмар, що, забарвленi, мовби обертаються на обiрванi пелюстки небачених квiток. Навiть летючим птахам передається чар отого рожевого сяйва, зарожевленi птахи видаються легшими, святковiшими, несправжнiшими.

Мати з бабою Килиною йдуть стежкою попереду, несуть на плечах граблi, а в руках вузлики з пiдобiдком, обiдом та пiдвечiрком. Ви з дiдом Гордiєм ступаєте вслiд за ними, дiд несе косу на плечi, а в торбинi через плече — всякий свiй косарський надiбок. Загорнутий в бабину хустку, ти несеш глечик молока, а тому-то гостро боïшся оступитись чи ненароком ударити глечиком об дерево.

Лiтнього досвiтку ви йдете на Княжу гору.

Йдете на Княжу гору в цю ранню годину не самi, бо зрiдка долинають веселi скрики з лiсу перед вами, значить, там також сходять на гору, а коли на схилi обернутись i подивитись на село, що розбiгається внизу, — теж виднiються людськi постатi, що поволi простують, наче течуть, iз села сюди, на Княжу гору, все вище й вище.