Євген Гуцало - Княжа гора

Ось i шатристий дуб iз дуплом заввишки з людський зрiст, де зовсiм недавно довелось перечiкувати грозу, коли обвалювались блискавки й громи, а ти сам собi увижався дубом, що закоренився в земну твердь, що пiднiсся до небесного безмежжя. Обережно заглянув до дупла — й раптом в обличчя вдарило шумом, плюскотом крил, i якась налякана птаха вирвалася звiдти на волю, вiйнувши в очi порохном.

А ось i галява на схилi, всiяна лобатим камiняччям мертвих чужинецьких голiв, вони похмурою ватагою сiрiють у травi, насиченiй духом материнки.

— Ось тут закропимось, — каже баба Килина бiля камiнноï стiни, з якоï там i сям дзюркочуть джерела.

Дiд Гордiй припадає до цiвки, баба Килина п'є, ти з матiр'ю п'єш, свiжiшаючи й дужчаючи душею, а бiла кров iз каменя ллється, не має впину, бо невичерпна й невмируща в живих грудях землi.

Вiд кам'янистоï стiни ступили в море молодоï горiшини, й раптом помiж листя заворушилось грубе гiлляччя, саме собою заворушилось, i страх уступив тобi в п'яти, бо таке диво з див побачив, а коли гiлляччя ще й посунуло через кущi, шарудячи й шелепаючи, то душа й зовсiм обмерла.

— Бач, лось який! — стиха мовив дiд Гордiй. I лиш по дiдовiй мовi ти застерiг, що це й справдi лось подерся через кущi, понiсши на головi важкi гiллястi роги, схожi на грубе гiлляччя.

— Дiду, а це що таке чубате?

Смугаста птаха, вся з жовтих та чорних пер, сяяла рудим чубом, сидячи на сучку осики, а дзьоба мала довгого й тонкого. Ну, не птаха, а цiлiсiньке тобi свято, що лiтає, гнiздо в'є, пташенят годує.

— Одуд, — сказав дiд. — Присiв коло свого гнiзда.

Трохи далi в дубняку лунав сухий i чiткий перестук: почiплявшись пазурами за стовбури дерев, строкатi дятли знай довбали дзьобами кору, дiстаючи з-пiд неï поживу. Хазяйновито, з дивною розсудливiстю вони трудились, нагадуючи i дiда Гордiя, i бабу Килину, i матiр, якi вже коли заходжувалися коло якогось дiла, то так пильно, мовби оцi строкатi дятли.

I ти всмiхнувся своïй думцi. А ще всмiхнувся вiд утiхи: мабуть, дорiс… мабуть, хоч трохи дорiс до Княжоï, що тебе ось сьогоднi взяли з собою на гору!

Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною:

Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця…

Здавалось, що пiсня не просто народжується з ïхнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цiєï дiвчини i ïï вiнка, а тiльки немов голос ïï чується, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини.

То полинуть на чужину, то повернуть на Вкраïну…

А довкола в хащах лiсовоï зеленi ïм пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi краï.

Бо нiде в свiтах немає так, як є у рiднiм краï…

Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високоï трави, що била високими хвилями, й тобi здалось — що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста твоï затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд неï все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу.

Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту…

Й коли нарештi опиняєшся на Княжiй горi, то розумiєш, що тут, пiднебесна, — вона ще бiльший всесвiт, нiж здається тодi, коли дивишся на неï знизу, вiд села.

Ген унизу виднiє Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитноï води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами — зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густоï зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Здається, цей заднiпровський простiр не обмежений обрiєм, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь — видимий обрiй вiдступає ще далi, вiн немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, ïхнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими — сонце.

Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрiєм — зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Здається, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднiє.

Твого села з Княжоï гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними — синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкривається сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке ïм подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай — Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич.