Микола Сом: З матір'ю на самоті

Василь Симоненко

У тривожному й болючому листі, що адресований до Президії правління Спілки письменників України, тяжкохворий Василь Симоненко писав:

«Шановні товариші і старі друзі! Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя — можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але незважаючи на це, мушена вдовольнитися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу вас не допустимі цього, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б гарантувала її від голодної смерті.

І всі авторські права на мої писання належать моїй сім’ї: дружині Людмилі Павлівні, синові Олесеві та матері Щербань Ганні Федорівні».

Симоненків крик душі датований 12 листопада 1963 року — за місяць до ранньої смерті поета. Тільки ж сите і помпезне керівництво нашої письменницької Спілки, поховавши молодого речника людської правди, сподівалось також поховати і його пекучий передсмертний заповіт. Можновладні «інженери людських душ» забули про людське одвічне милосердя. Матері поета і його сім’ї у пізніші роки суттєво допоміг лише дбайливий колектив видавництва «Смолоскип», котре ще в далекій чужині з’явилося у світ під ім’ям незабутнього Василя Симоненка.

А як же старі друзі? Вони були у шістдесяті роки ще занадто молодими й неопереними, бідними і часто безробітними — під пресом тогочасної жахливої цензури та московських утисків. Добре, що в добірнім, незрадливім товаристві Бориса Олійника (в Симоненковім гніздов’ї) ми постійно берегли від злісних зазіхань чесний і високий образ нашого поета й побратима. Щоправда, деякі «дружечки і дружки» довго та бездарно сперечалися у тому, хто із них найбільший Симоненків друг. А тим часом посивіла з горя Мати (Мати з великої букви, Мати з великого болю) у чеканні мізерної колгоспної пенсії схилялася ночами над шиттям, заробляла копійчину і для себе, і для внука Лесика. Знаю, що кожного Божого дня (тридцять п’ять неповних років) через всі Черкаси стара ненька поспішала на могилу сина: чи брудна нога не потоптала квітів? чи не потьмяніли під вітрами та морозами всім відомі золоті слова:

В пам’яті моїй навіки вкарбувався один з перших віршів юного поета — мого однокурсника, котрий починався ось таким рядком: «Була в мене тільки мати». У гуртожитській кімнаті, де жили студенти-журналісти, наш Василь ні разу при мені не згадав про батька. А його привітну та дбайливу, добру й щедру Матір знаю та шаную ще з отих студентських літ. У засніжених далеких Біївцях на Різдвяні свята 1955 року вона радо віншувала Василеве і моє двадцятиліття. У морознім січні в теплій материнській хаті на столі запахло літнє диво — крутобокі полосаті кавуни. Мудру таємницю їх збереження знала тільки господиня хати. Се було давно, а ніби вчора… Вона й мені була як рідна Мати, яку я втратив ще в дитинстві. І коли не стало Василя, спільне горе довгі роки нас єднало і ріднило. Як і її єдиний син, вона ніжно називала мене Сомиком.

У листах до мене вона часто пробачається за свою низьку освіченість, навіть неписьменність. Справді, десь відсутня кома, є й чужі слова. Вона ж успішно закінчила тільки ШКМ — школу колгоспної молоді. Освіта невисока, та природний розум спершу передав їй рідний батько (незвичайна особистість із поетового вірша «Дід умер»), потім — незвичайний син. Ця «неграмотна колгоспниця» (так назвав її шановний пан професор із далекої діаспори) напам’ять знала ледь не всього «Кобзаря» Шевченка Та головне тут ось що: як ніхто у нашій доленосній Спілці, вона перша материнським серцем зрозуміла синове безсмертя. Колись на цвинтарі в Черкасах вона мені питала, мов би провістила: «Як Вася був маленьким, то належав тільки матері. А тепер Василь Андрійович Симоненко належить усій Україні». І тут же гірко посміхалася і тихо повторила традиційний вислів свого сина: «Не хникати!» Вона перейняла від нього іронічний, гострий погляд на фальшивих патріотів, тогочасних (чи сучасних?) плаксунів за долю нашого нещасного народу. А сама ж пережила-перестраждала все на світі: голод, холод, горе, безнадію, зраду і брехню. Та своєму синові навік передала нашу невмирущу правду, материнську мову й пісню, чуйне серце і селянський розум, почуття любові до родини, до свого народу. Іскрометне та веселе слово — теж передала. І коли я думаю про Ганну Федорівну, то завжди бачу живий образ усієї України-Терпилихи: тихий і скорботний, бідний та ніким незахищений. Але: нескорений, красивий і хвилюючий, працьовитий і розумний, ніжний і привітний. Мати — Україна!