Микола Сом: З матір'ю на самоті

Мати: …Тепер я чула, що нашу криницю почистили і відновили народні ярмарки та ігрища.

Поет: Бієвецька криниця знову ожила у дні святкування тисячоліття Лубен — у 1988 році. Я ж побував там трохи пізніше… І коли напився криничної води, то згадав слова великого Пушкіна: «История народа принадлежит поэту». Онде звідки з’явилося народне слово Симоненка, який ніколи не був байдужим до замуленої історії свого народу. І сам він чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі — своєї і людської.

Мати: У наших маленьких Біївцях кожна латка землі — це якась дивовижна історія… Якось моя сестра розповідала мені, буцімто на горі Лисак с таке місце, де ніколи улітку не вигоряє трава. Мовляв, тамечки шведи закопали колись золотого коня. Це, звичайно, легенда. Бо я думаю так: якби шведи закопали там золотого коня, то вже б давно знайшлися люди, які б його викопали. Хіба не так?

Поет: Перетакувать не буду… Тільки ж добре, що у великому світі і в маленьких Біївцях існують красиві легенди. Вони збуджують поетичну уяву, вони не дають нам навічно заснути… До речі, уся гора Лисак, немов зеленою шовковою травою, усіяна старими і новими легендами. А височить вона, як ви знаєте, в центрі села — над садами і полями, над удайськими заплавами. Та куди б ти не їхав, куди б не йшов — звідусюди її побачиш. Мені здається, що гора Лисак звертається до всіх живущих людей відомим віршем Симоненка:

Мати: А пам’ятаєш, що там написано на старому дубовому хресті? Там написано: «Прохожий, не топчи мій прах, бо я вже дома, а ти іще в гостях».

Поет: Слова занадто поетичні, але у вірші «Найогиднищі очі порожні» Симоненко сказав краще і розумніше:

…А життя Василеве із самого малечку не завжди було радісним… Досі ми жодним словом не згадали Василевого батька… Пробачте мені за це болюче питаннями…

Мати: То не батько, а вітер, прилетів — і полетів, а нам із малим Васею завдав багато болю і клопоту. Чи не тому в одному із віршів Вася писав:

Поет: Гіркі слова… Ваша небога Люба — не та, що в Черкасах, а та, що в Біївцях, — розповідала мені, що багато років, коли Вася став Василем Симоненком, до нього в Черкаси заявився батько. Василь прийняв-привітав його, щедро пригостив, великодушно запросив переночувати, а вранці нібито сказав: «А тепер, батьку, будьте здорові. Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав вас кожної днини…» Чи правда це?

Мати: Як би там не було, а Вася виростав напівсиротою. Це знають усі в Біївцях.

Поет: Мені неважко уявити Василеве дитинство, бо воно було схожим на моє: війна… голод і холод… щоденний страх під хрестатим, розстріляним небом… окопчик під хатою… нужденна школа… чорнило з бузини і нестача папіру та книжок… довгождана Перемога і сльози матерів та дітей… Хіба цього мало на одну маленьку дитячу душу? І якщо перші дитячі враження пов’язані з війною і великим горем, то людина (а тим більше — поет) все життя мучитися у своїх думках, спогадах і навіть у снах. Мені, наприклад, і зараз часто сниться війна. Адже я знаю війну з першої хвилини — з того раннього ранку сорок першого року, коли чорна смерть полетіла на моє прикиївське село, на мою дитячу голову. Про ті страждання потім писали сльозою майже всі ровесники Симоненка: Ліна Костенко, Дмитро Онкович, Борис Олійник, Петро Засенко, Іван Драч та інші поети. Я теж писав.

Мати: Я уважно читала твою книжку «Хроніка воєнного дитинства»… Нелегка вам випала планида…

Поет: Мудрі люди колись казали, що страждання очищає людську душу. Якщо це так, то в нас, дітей війни, найчистіші душі. Але страждання бувають різні. Навіть страждають сучасні міщани-обивателі, яким не вистачає ще кілька тисяч на нову машину або ж на розкішну дачу. Наше ж дитяче страждання було мукою та болем усього народу. І це нас гуртувало і кликало до майбутньої радості. Але горе ніколи не забувається. Ось чому ми пишемо вірші, пісні і поеми про пережите страхіття і страждання. Звичайно, про війну написано чимало прекрасних і хвилюючих творів. Та вірш Симоненка «Жорна» — один із найкращих, найсильніших у цьому ряду. Він дуже переконливий, бо правдивий до найдрібнішої деталі: