Микола Сом: З матір'ю на самоті

Поет: Це ж про нього Василь написав згодом вражаючого вірша «Дід умер»:

Мати: У Василевій новелі «Дума про діда» мій батько стоїть мов живий. Там є такі слова, що я їх напам’ять знаю: «Безсмертячко ти моє кирпате, — шепотів дід, коли я засинав під музику його слів. То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені».

Поет: Ще в університетські роки з Василевих розповідей я зрозумів, що дід Федір був не тільки порадником, а й натхненником майбутнього поета. Я уявляю Федора Трохимовича доброю, навдивовижу освіченою, мудрою людиною.

Мати: Мій батько самотужки вивчив грамоту, багато читав. Його увагу привертав навіть шкільний підручник із географії чи історії. Ось чому сусідські діти (та й Всиль із ними) тихцем сміялися: «Дід Щербань готується екзаменів…» Був він такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се про те. Я пам’ятаю, що якось вони сперечалися про історію утворення Прусії.. А малому Васі, умостившись па печі, дід розповідав нашу давню-прадавню історію.

Поет: Як не згадати тут одного з перших віршів Симоненка «З дитинства»:

Мати: Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував. «Тату, — кажу йому, — сходіть на вулицю, на колодки…» А він, було, відказує: «А чого я туди піду? Щоб іще раз послухати Пріську Лавренівську, як її сватали?..» Він не любив дурної балаканини і дорожив словом, наче добрим людським ділом. Так бувало скрізь, коли він працював фінагентом (зразу після революції), землеміром, рахівником чи секретарем сільради.

Поет: Мені розповідали старі люди в Біївцях, що під час минулої війни дід Щербань, достеменно знаючи всі броди-переброди у болотах понад Удаєм, не раз переводив через них партизанів, ховав по очеретах утікачів-полонених від поліцейських переслідувань. Він нікого не боявся, допомагав удовам і малим сиротам, а фашистських запроданців так зневажав, що при зустрічі з ними одвертався. Одне слово, Федір Трохимович був людиною високої громадянської совісті — чому навчав і онука свого… А чи не писав він часом віршів?

Мати: Ні, мій батько віршів не писав, але умів говорити до прикладу, себто — «у риму». Часто уживав дотепне прислів’я або ж приказку… А от вірші писав один із братів його — Петро Щербань. Він був інженером, але всі односельці називали його поетом. Він охоче читав свої вірші рідні і землякам, але ніде їх не друкував.

Поет: Усі Щербані із роду до роду шанували науку… А як ви?

Мати: Із самого малечку мені думалось вивчитися на вчительку. Закінчила три класи церковно-парафіяльної школи в Біївцях, а потім до сьомого класу вчилася в ШКМ — школі колгоспної молоді. А вже потому спробувала ступити до інституту. Але не так сталося, як гадалося. Потонула на екзамені з математики. Ну, що було робити? Знову пішла до школи — закінчила восьмий клас у Тарандинцях. Це там, де мій Вася кінчав десятирічку Там же я два роки вчилася у школі крою і шиття. Спасибі батькові — продав корову та купив мені швейну машинку. Отак закінчилася моя наука. А шити я навчилася у доброї майстрині-навчительки, моєї землячки Марусі Нестреляй. Я й досі шию. І Василеві шила все крім пальта. А машинка батькова — моя годувальниця — і тепер зі мною. Думаю, що її знають-пам’ятають мої сусіди в Біївцях і в Черкасах.

Поет: Ви знову згадали рідні Біївці. Мені теж припали до душі ваші односельці-біївчани. Адже я проїхав і пройшов тисячі мальовничих сіл на нашій Україні (а ще — в Білорусії, Росії, Башкирії, Казахстані), але ніде не чув стільки пісень і примовок, прислів’їв і приказок, легенд і переказів, а також неповторних, веселих і страшних сільських історій. Деякі з них я чув іще тоді, як ми з Василем приїздили до вас на студентські зимові канікули.

Мати: Це було у тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році Якраз тоді вам, одногодкам, сповнилося по двадцять років… А перед тим ти возив Василя на свою батьківщину…