Микола Сом: З матір'ю на самоті

Мати: Моя правнучка… Василева онука… Які прості і які дивні слова!.. Але мала Мирославка, як колись Лесик, з великою охотою слухає казки свого дідуся.

Поет: Лесик був першим слухачем незабутніх казок свого батька. Багато уривків із казок «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож у країну Навпаки» він знав напам’ять з раннього дитинства. Коли я приїздив до Черкас, малий Лесик дзвінким дитячим голоском декламував мені:

Очевидно, ви пам’ятаєте, як Василь мило усміхався і казав при тому: «Те, що Лесик запам’ятав, — буду друкувати, а що ні — доробляти доведеться…» Як бачимо, Василь розумно перевіряв себе і вивіряв щоденно своє поетичне слово. Так було завжди. Чим не приклад для всіх поетів, особливо — для казкарів? Ось чому казки Симоненка мають дивовижну популярність серед юних читачів і слухачів.

Мати: Яке ж дитинство без казки? Вася теж змалку любив казки. Йому подобалась казка про Лиса Микиту фарбованого та про попа і його наймита Балду…

Поет: Ми з вами підійшли до дитинства — до того, з чого починається кожна людина. Принагідно скажу, що на багатьох літературних зустрічах мене запитують: «А звідки взявся Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Адже читачів цікавлять усі подробиці із життя улюблених письменників.

Мати: Мене теж питають… Часто приїздять із Києва, Москви, Львова. Серед них бувають і письменники, і читачі. А як починають щось питати, то я відповідаю так як ти мене навчив.

Поет: А як? Я вже забув…

Мати: А так: читайте, кажу, люди добрі, вірші Василя Симоненка. Там усе написано…

Поет: Це правда, Ганно Федорівно. Поет не існує без своєї біографії. А Василева біографія — це доля всього воєнного і повоєнного покоління. Отже, потрібні деякі подробиці про його дитинство, шкільні роки, перші вірши, університет і Черкаси. Одне слово, ми повинні бодай коротенько згадати його життєвий шлях. Я думаю, що ця мова-розмова буде продовженням нашої останньої і такої бентежної мандрівки на благодатну Полтавщину — у ваші рідні Біївці, де ми відвідали вашу хату, рідню і земляків, а також могилу вашого батька. Я й досі хвилююся під враженням тих незабутніх відвідин. І дуже добре, що з нами поїхав тоді мій давній товариш (і Симоненків — теж), поет та ще й неабиякий фотограф Дмитро Чередниченко.

Мати: За ту поїздку я вам обом вельми дякую. Мені багацько пригадалося… І сплакнулося… Хіба ж рідне забувається?.. Тепер уже й не знаю, із чого почати…

Поет: Насамперед розкажіть про своїх батьків та дідів. «Про безсмертних предків», — як писав Василь. І, звичайно, про себе…

Мати: Народилася я в селі Біївцях (тепер Лубенського району) у бідній селянській родині. Рік народження — 16 вересня 1908 року. Навіть пам’ятаю першу імперіалістичну війну. Тоді у моєї бабусі Ганнусі (так назили її усі односельці) пропала десь гербова грамота на право дворянства. Шукали-шукали, та так і не знайшли. Я думаю, що за браком паперу та царська милість пішла на цигарки-самокрутки для мого діда Трохима Федоровича. Та й навіщо вона здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці.

Поет: У вірші «Мій родовід» Симоненко написав про це гарно, влучно й переконливо:

Мати: Мої батьки — Варвара Потапівна та Федір Трохимович — замолоду обоє були високими, ставними та вродливими. Як проходили по селу, то всі біївчани заглядалися їм услід… Були в мене сестри і брати, але померли ще дітьми. Рано — у сорок два роки не стало моєї матері. А батько дожив до глибокої старості. Помер він у тисяча дев’ятсот сорок дев’ятому році — на сімдесят шостому році життя. Можна з упевненістю сказати, що дід Федір був першим Василевим другом і наставником — як тепер говорять і пишуть.