Микола Сом: З матір'ю на самоті

Мати:

І цілком природний висновок, де бачимо пряму причетність автора до важливого явища:

Мати: Коли я уперше прочитала цей вірш, то дуже розхвилювалася і заплакала, бо там усе — правда. Ми з Васею не раз ходили до сусідів, у кого були жорна, щоб змолоти хоч трохи борошна на якісь клецики або деруни. У наших сусідів були звичайні жорна, але такі важкі, що в мене аж руки терпли від натуги. Що вже говорити про дитячі руки… А Вася часто допомагав мені крутити жорна.

Поет: У нас теж були жорна. Тільки не ручні, а ножні — з великими, преважкими каменищами. І хоч припнули ми їх у сінях, та вони так шалено двиготіли, що хата ходила ходором. На початку п’ятдесятих років (за наших студентських днів) ті проклятущі і благословенні жорна ще стояли у наших сінях, яко музейний експонат. Отож Вася, гостюючи у моїх сестер, довго розглядав ту хитру споруду, а потім жартома попросив мене «Знаєш що? Зроби мені приємний подарунок на згадку про твоє красиве і гостинне село. Звичайно, я їх — ці важенні жорна — забирати із собою в гуртожиток не буду. Нехай стоять собі. Аби тільки я знав, що вони мої…» Певна річ, я з радістю (символічно) подарував ті жорна Василеві. Принагідно скажу, що тоді, у веселі студентськи дні, ми дарували один одному несусвітні, аж занадто фантастичні дарунки. Так одного незабутнього щедрого вечора він подарував мені Багамські острови, а я йому — Аляску і Бердичів.

Мати: Це ви так жартували?

Поет: Отак жартували… Гралися і сміялися інколи, як малі діти. А Василь поміж нами, студентами, був неперевершеним жартуном-дотепником. Та насамперед він був серйозною натурою, людиною діла і слова. На відміну від мене та інших наших однокурсників, він багато читав і знав. Учився старанно і завзято. Не любив гуляк і ледацюг, пройдисвітів і дурників. У ті роки він писав:

Мати: У школі Вася теж вчився тільки на «відмінно». Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися було йому ой нелегко!.. П’ять класів він закінчив у Біївцях, а решту — в сусідніх селах Єнківцях і Тарандинцях. А до Тарандинців, як ти знаєш, дев’ять кілометрів лише в один кінець…

Поет: Про це він теж писав у новелі «Дума про діда: «…я ходив тоді в восьмий клас. Дев’ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало».

Мати: Важка дорога… Весною чи восени — то ще нічого, а взимку — суща біда. Повоєнні ж зими були люті і сніжні. А пальто у Васі пошарпане, а чоботи — діряві. Тільки ніколи, ні разу він не запізнився на урок. Було, питаю його: «Важко тобі, Васю?..» А він весело відказує: «Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю». А співати любив ось цю:

Поет: Улюблену Симоненкову пісню теж наспівала ваша сестра Марія Петрівна Щербань для зошита «Старовині українські народні пісні». Там що не слово глибокий поетичний образ, а що не речення — то хвилююча народна драма.

Мати: У тій пісні є такі слова, що їх Вася частенько повторював-підспівував, коли зустрічав когось із київських поетів на порозі нашої старої черкаської квартири:

Поет: Саме ці слова я тихенько мугикав собі, коли спекотного літа 1986 року ішов Симоненковою дорогою.

Мати: Дорогою із Біївців у Тарандинці? А що ж тебе принесло?

Поет: І принесло, і привело наше велике горе. Чорнобильське горе… Моя дочка Оксана разом із малим Антошкою спершу рятувалася від радіації на батьківщині Володимира Сосюри — у місті Лисичанську. А трохи згодом їх прихистили добрі люди в Тарандинцях.

Мати: Ти казав мені, що твої дітки після Чорнобиля назавжди виїхали з Києва. Де ж вони живуть тепер?