Микола Сом - З матір'ю на самоті

Поет: Разом із нами на тому чудесному вечорі виступали також полтавські і лубенські письменники. Літературно-мистецьке свято вдалося на славу. Про це писала газета «Літературна Україна» та лубенська районна газета «Ленінська зоря». А люди казали так: «Три години концерту пролетіли, як три хвилини. Ми б слухали іще та іще…» А головне те, що разом із Симоненком ми вшанували найкращих людей усієї Лубенщини.

Мати: Я не встигла на всіх надивиться, навіть усіх упізнати. Кого іще ти зустрічав із моїх земляків і родичів?

Поет: На превеликий жаль, того разу я не зустрів у селі Василя Івановича Канівця — Василевого хрещеного батька. Він днював і ночував у полі, і я не хотів одривати його від комбайна.

Мати: А ти знаєш, що мій Вася сам вибрав собі хрещених батьків?

Поет: Та невже? Він і тут оригінальним був… Але як же це трапилося? Адже хрестили нас грудними малюками…

Мати: Не зовсім так. Васю охрестили у сорок другому році, у час окупації. Такий був наказ із німецької управи: усіх нехрещених негайно охрестити… Щоб видно було, хто є хто… А семирічний Вася уже дещо тямив, навіть на людях знався. Отож мою родичку Оришку він назвав хрещеною одразу, бо любив її за привітну, ласкаву вдачу, не раз грівся у неї на печі. А про кума я довгенько думала-гадала, доки Вася не попросив мене: «Хай моїм хрещеним батьком буде дядько Канівець. Він у нашому селі робить найкращі каблучки…» Це тоді, у зліденні роки, за браком справдешніх перстнів Василь майстрував для наших молодят простенькі каблучки із мідних та срібних копійок… Як бачиш, іще з малих літ Вася шанував майстровитих людей…

Поет: Так стверджує і баба Оришка… Взагалі, зустрічі з вашими земляками, їх добрі і теплі згадки про свого поета-земляка завжди хвилюють мене. Адже це не якась безлика і безмовна юрба, а це той живий і дуже конкретний народ, до якого звертав своє слово Василь Симоненко:

Мати: Ти якось говорив, що обійшов усе моє село. Цікаво знати, що тобі розповідали і що ти там записав…

Поет: Серед багатьох цікавих розповідей про свого незабутнього земляка у мене зберігається учнівський зошит із теплою згадкою Василевої учительки Уляни Миколаївни Демченко. Вона пише: «Василь Симоненко учився в Тарандинцівській середній школі, коли я тільки прийшла працювати учителем математики п’ятих-сьомих класів. Тоді ж мені довелося із середини навчального року вести уроки креслення в старших класах… Я добре готувалася до уроків, але в своїх силах була невпевнена. І коли я заходила до класу, то найбільшу увагу звертала на парту, за якою сидів Василь, бо вже знала, що він розумний хлопчина і може помітити непідготовленість учителя при поясненні нового матеріалу. Василь же якось спідлоба поглядав на мене і поволі, але красиво креслив. Як пізніше я дізналася, він одночасно креслив і читав з-під парти художню літературу. А поглядав на мене, аби я не спіймала його на гарячому… Пізніше він сказав мені, що складне креслення після моїх пояснень він може вдома виконати по пам’яті. А я подумала: як добре, що ти зрозумів мене, але якби ти знав скільки я готувалася, щоб мені й учням був зрозумілий той предмет, з яким я вперше зустрілася…

А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи тільки один Василь.

На уроках він був серйозний — аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв, як гицель, по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень… Часто він писав вірші до шкільної і класної газети».

Мати: Чим більше я старію, тим більше Вася бачиться мені малим хлопчиком — у коротеньких штанцях на дві підтяжки, що я йому пошила до якогось празника. Іще змалку він був охочим на всякі вигадки, завжди щось таке удавав собі та вигадував. От, наприклад як він танцював навколо букви «О», коли іще до школ не ходив: буква «С» — недописане «О», «Ю» — притулене «О», «Д» з ногами «О», «Ф» — перетулене «О»…

А інколи я зі страху прокидаюся глупої ночі, бо мені сниться, що Вася тоне в Удаї. Це насправжки було після сьомого класу, коли він, прив’язавши весло до спини, намагався перепливти на тамтешній берег Удаю, де його чекали хлопці з човном… А ще мені сниться наша старенька сільська хата, де тепер музей…