Микола Сом - З матір'ю на самоті

Поет: Не живуть, а животіють, бо поміняли київську квартиру на бідну хату в Голій Пристані — на Херсонщині. На жаль, там нема такого народного милосердя, яке вони відчули у Симоненковому краю. Навіть мови рідної нема. Але Антошка і досі пишається, що знає Симоненкову хату, Симоненкову дорогу, Симоненкову школу…

Мати: Отже, ти вирішив пройти Симоненкову дорогу не із Біївців у Тарандинці, а навпаки?

Поет: Так. Іще в Києві я вирішив пройти усю Симоненкову дорогу пішки, щоб підновити в пам’яті деякі деталі. Тільки от що: мене настирливо намагалися підвести ваші невгамовні земляки — то на машинах, то на мотоциклах. І мені ставало прикро, що такої подільчивості, такої обов’язкової доброти я вже не бачу серед своїх земляків під Києвом.

Мати: А чому? Яка причина?

Поет: Почужіли люди. Страшно почужіли. Одгородилися високими парканами один від одного. Перестали навіть родичатися. Уже не сходяться, щоб гуртом поспівати, повеселитися чи поплакати. Найстрашніше то що більшість моїх односельців уже називає себе гегемоном. Який гегемон? Уже не селяни, але й не робітники. А насправді — це та дешева робоча сила, яку прикиївські села постачають для столичних заводів і фабрик.

Мати: Печальна картина. Але ж у газетах пишуть що селяни охоче тікають до міста. А ще пишуть, що стирається грань між містом і селом.

Поет: Таке пишуть безвідповідальні люди. А я жив на цій гострій грані — адже я нещодавно купив кооперативну квартиру на київському масиві Троєщина, звідки починаються луги і поля мого рідного Броварського району. І я стверджую, що селяни тікають до міста не від села, а від колгоспів. Їм набридло красти у самих себе. Якраз про це ми знаєм гострий Симоненків вірш «Злодій», котрий довгі роки був під забороною радянської цензури:

Мати: А як же мої Біївці? Які новини-переміні? Мене запрошували біївчани (спасибі їм) на відкриття нової восьмирічної школи і на відкриття меморіальні дошки на честь мого Васі. На жаль, я не змогла тоді поїхати, бо старі болячки нікуди не пускають мене Черкас.

Поет: Не буду говорити вам, скільки в Біївцях з’явилося нових будинків, машин, телевізорів чи холодильників. Мене насамперед цікавить не рівень людських достатків, а рівень людської совісті. Я краще скажу вам, Оришці — хрещеній матері Василя Симоненка — Лубенський райвиконком уділив дві машини брикету. Тепер старенька самотня бабуся не буде бідкатися, чим протопити у хаті, коли зима засвище… А невеличке ваше село перестало бути безперспективним, сяким-таким злиднем полтавського краю. Село розумно хазяйнує, росте і молодіє, вирощує хліб і щоранку іде до школи, яка світиться ім’ям Василя Симоненка. Ось тільки книжки поета ніяк не дійдуть до його рідного села. Навіть до Лубен не доходять…

Мати: У Черкасах теж немає Василевих книжок… Зате ж у Біївцях є колгоспна премія імені Симоненка. Мені приємно, що цю премію вручають моїм роботящим землякам за хорошу роботу.

Поет: Тільки за хорошу роботу! Ось чому ваші земляки говорили мені: «Симоненкова премія — висока відзнака наших трудів!» Не дивно, що одержуючи диплом і грошову винагороду, деякі люди, які знали живого Васю Симоненка, не стримують сліз… Цілком природно, що ваш син тепер навіки причетний до трудів і днів своїх родичів, друзів і земляків.

Мати: Моя материнська душа відчуває і знає, що мої земляки вшанували мого сина. Після його смерті навіть пам’ятник одразу поставили в Біївцях.

Поет: Я ж бачив той пам’ятник біля приміщення старої школи десь у другій половині шістдесятих років. Але він швидко пропав, бо місцеві умільці зробили його із гіпсу. Зараз чудову ідею нового пам’ятника виношує голова колгоспу Василь Миколайович Даценко — добрий господар і вельми симпатична людина, мій давній і вірний товариш (Земля йому пухом! Василь Даценко раптово помер на польовій дорозі. — М. С.) . Опісля Симоненкових свят у Біївцях і Тарандинцях він разом із усіма посланцями навколишніх сіл був присутній на урочистому літературно-мистецькому вечорі «Любов і шана», що відбувся в Лубнах. Ведучим був поет Микола Луків.

Мати: Той вечір наше телебачення показувало на всю Україну. Отож і я на весь екран побачила свою стареньку хату, а коло неї — таку ж стареньку бабу Оришку, українського соловейка Діану Петриненко, народну артистку Неонілу Крюкову і тебе. А Рауль Чілачава читав Василеві вірші грузинською мовою. Хто б міг подумати, що мій Вася буде звертатися до людей грузинською та багатьма іншими мовами?..