Микола Сом: З матір'ю на самоті

І я щасливий, що вона про мене завжди піклувалася в як і я про неї. Знаю, як вона раділа, коли ми із Василем ще в студентські роки дружно гомоніли та сміялися, разом залицялись до дівчат, читали вірші і по-братньому ділили бідний кусень хліба. Але трапилося так, що в кінці останнього семестру ми раптово посварилися, обмінялися колючими записками, сердитими посланнями та пародійними шпигачками. Були занадто ми гарячі і категоричні. І «дружки-дружечки», про яких я вже згадував, також старались, щоб нас роз’єднати. Як же добре, як логічно, що сього не сталося, що ми хутко помирилися, знову подружили — про що свідчать всі листи з Черкас від Василя і Матері. Хто ж нас подружив та знову поєднав? Його рідна Мати. Як же нині не згадати і не воскресити її світлий образ в сей жорстокий і жахливий час людського розбрату і літературних чвар? Де ти, Мати-Україно?

На початку 1990 року у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» я видав невеличку книжку «З матір’ю на самоті». Се був діалог з Матір’ю поета — надто вже порізаний, пощипаний радянською цензурою, критично перечитаний в ЦК. Тож не все, що ми писали, вийшло друком. Але там уперше оприлюднена цікава і повчальна хронологія з раннього дитинства і юнацьких років нашого відомого поета, молодого журналіста, чесної і мужньої людини. Там же вперше вміщені ті вірші, що ходили по руках, а також невідомі фотодокументи, спогади й віршовані присвяти. Кращі сторінки того видання — материнські теплі згадки про село, про школу. І цілком природно, що на книжку нашу першим вдячним словом відгукнувся Василів учитель Андрій Федотович Махиня. Наш діалог щиро і сердечно привітав Олесь Гончар, якого у листах Мати називала «нашим літературним батьком». Одначе, і донині я шкодую, що не здогадався скористатися важливим і серйозним документом — материнськими листами із Черкас. Адже всі листи — се теж діалоги людини із людиною. А листи, підписані бабусею Ганнусею, вельми відверті й предметні, дивовижно колоритні, теплі й ніжні, сумні і веселі. Зразу видно: пише Мати. Тут її турботи і клопоти, спогади про сина, різні життєві напуття та делікатні прохання. Та що там зайве говорити. Вони, насамперед, цікаві, унікальні тим, що їх писала Мати Василя Симоненка. Там, де крапка — то сльоза, а де три крапки — щось веселе, загадкове, недомовлене…

У березні місяці 1998 року я вклонився їй востаннє. Вона жила на білім світі дев’яносто років. Жила як справжня Берегиня пам’яті народного поета — і за себе, і за сина. Поховали ми її поруч з рідним, легендарним сином. І тепер ті золоті слова, вкарбовані на камені, також стали материнським вічним заповітом. У хрестоматійнім вірші «Лебеді материнства», що звучить по всенькій Вкраїні, є й такі хвилюючі слова:

Микола СОМ

Поет: Шановна Ганно Федорівно! Ваш син, а мій добрий товариш Василь Симоненко прожив надто мало — неповних двадцять дев’ять років. Але він залишив славний слід в історії української літератури, в допитливій душі свого народу. Недарма ж академік Олесь Гончар назвав його «витязем молодої української поезії». У передмові до книги «Лебеді материнства» видатний майстер писав: «Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо свіжий, мажорний, юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Мати: Материнське спасибі Олесю Терентійовичу Гончару, що так високо оцінив літературну роботу мого сина. Дякую також усім хорошим людям за добру пам’ять про Василя. То розрада і втіха мені на старість. Бо серце моє і досі болить за єдиним сином… Багато прожито і пережито… Мені ж уже зозулі накували сімдесят годочків. А Василю оце було б під п’ятдесят… Тільки я ніяк не уявляю його п’ятдесятирічним, бо він таким ніколи не буде… Він частіше сниться мені маленьким хлопчиком — отакою допитливою дитиною, як його онука Мирославка, яка частенько провідує свою прабабусю разом із Лесиком — Василевим сином.

Поет: На превеликий жаль, Лесик мало пам’ятає свого батька. Він був тоді малою, п’ятирічною дитиною. А для вашої правнучки Василь Симоненко залишиться легендою.