Вадим Храпачев: Песенник Орбита. Выпуск 6

Поле, поле мое,
Дедом-прадедом схожено,
И не раз черны вороны
Грудь клевали твою.

Спой мне, полюшко-поле,
Про могилы-курганы,
Где вихрастые кони
В сраженьях подковы теряли,
Где гвардейцы-герои
Багряною кровью
Землю твою поливали.

Поле, поле мое,
Красным цветом рисовано,
Теплым ветром взволновано,
Ты чаруешь меня.

Спой мне, полюшко-поле,
Океаном колосьев,
Чтоб не знало ты горя,
Не знало тревоги предгрозья,
Чтоб от края до края,
От рода до рода
Людям счастливо жилося.

Поле, поле мое,
Красным цветом рисовано,
Ты чаруешь меня. (3)

Ніч по зірках
Плине злегка,
На долоні моїй спочиває
Незнайома і ніжна рука.
Після тривог
Місто засне.
Та мелодія вальсу від себе
Не відпустить і вас і мене.

Приспів:
Хай лиш вальс нам знайомство приніс,
Хай мій дім звідціля вдалині,
Я неначе б то знову
Біля рідного дому...
В цьому залі яснім
Ми танцюєм одні,
Так промовте хоч слово
Про що-небудь мені.

Будем кружлять,
Може, й не в лад —
Пробачайте, мабуть, розучився
За війну танцювати солдат.
Сурми ледь світ
Кличуть в похід...
Покидаючи ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт.

Приспів.

Ночь коротка,
Спят облака,
И лежит у меня на ладони
Незнакомая ваша рука.
После тревог
Спит городок.
Я услышал мелодию вальса
И сюда заглянул на часок.

Припев:
Хоть я с вами почти не знаком,
И далеко отсюда мой дом,
Я как будто бы снова
Возле дома родного...
В этом зале пустом
Мы танцуем вдвоем,
Так скажите хоть слово,
Сам не знаю о чем.

Будем кружить,
Будем дружить.
Я совсем танцевать разучился,
И прошу вас меня извинить.
Утро зовет
Снова в поход...
Покидая ваш маленький город,
Я пройду мимо ваших ворот.

Припев.

Душу мав, як чистий обрій,
А чи ніч, повиту в спокій,
Адже був він дуже добрий
І ненавидів жорстокість.

Він так просто між зір ходив
І світив: од цієї — ту.
Він ступав у біду з біди
І гасив по біді біду.
І від квітки до квітки йшов,
Щоб зайнявся по цвіту цвіт,
І світам дарував любов —
Свій ясний та земний привіт...
Бо нічого він більш не умів,
Бо нічого він більш не хотів!

Весь він був, як тихий промінь,
Сонця сяюча краплина,
Адже вірив у добро він,
У погожу, кращу днину...

Він так просто між зір ходив
І світив: од цієї — ту.
Він ступав у біду з біди
І гасив по біді біду.
І від квітки до квітки йшов,
Щоб зайнявся по цвіту цвіт,
І світам дарував любов —
Свій ясний та земний привіт...
Бо нічого він більш не умів,
Бо нічого він більш не хотів!

Скільки лиць йому ясніло,
Як сміявся на осонні...
Та людину цю убили
В сорок першім на кордоні...

Тільки знов од зорі зорю
Хтось в імлі запалити зміг.
Людям знов по журі журу
Знову хтось погасить поміг.
Він од квітки до квітки йде,
Щоби квітнув по цвіту цвіт,
Щоб із мороку сяяв день,
Щоб тобі усміхався світ...
Так дорога біжить твоя,
Так горить від зорі зоря!
Так горить від зорі зоря!..