Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– Затопити б! І сірнички маю!

– А ось і чайничок! От би гарячого чаю!

– Покинь, – озвався Гнат. – По диму впіймають, хай їй чорт тій кацапській юшці!

Але ж товариші, що враз побадьорішали, підкріпившись салом, не здавались. Щільніше позатулювали соломою вікна й вирішили спробувати нагріти воду на трісках просто на плиті, бо ж «дим піде горою по коритарах та на горище й здалеку видаватиметься лише імлою». Знали, що дурять самих себе, але ж така велика була спокуса!..

Теплою сивою шапкою затягло стелю, за якийсь час почала й шкварчати вода. Козаки лежали на долівці у м’якій соломі, відчуваючи з приємністю, як тепліша в хатині. А коли випили гарячого окропу, так розморило, що вирішили тут і спати.

– Зачинимо двері, все одно – вже жар вигасає! – сказав хтось.

Зачинили і враз поснули.

Гнат, що був наймолодший, а тому й найшвидше набирався сили, прокинувся за годину. Він ледве підвів голову, й ніяк не міг збагнути, де він. А, мов оливом налита, голова сама падала на солому. Тяжко відсапуючи, нарешті, отямився й збагнув, що в голові йому стугонить від чаду, бо на плиті ще й досі тліла одна суковатка.

– Хлопці! Чи ви ще там живі?

Ледве добудився, але вони обидва безвільно падали на солому.

Гнат скипів:

– Та чи ж на те ми втікали від кацапських куль, щоб поздихати тут від чаду? – й почав тягти за ноги товаришів.

– Покинь! – глухо відповів Андрій. – Відчини вікно, та й край.

Гнат, заточуючись, почав шукати вікна. Але ж у хатині було темно, як у труні. Помацав по стінах: нема вікна, нема дверей, немов усю хатину виложено зсередини соломою. Наткнувсь на стіл, на лаву, на плиту, на розламаний стілець і нарешті, намацав скло. Спробував відчинити – вікно не піддавалось.

– Та поможіть, братця, не відчиню сам! – попросив по дитячому.

– Оце напасть, – буркнув Андрій, – то видуши шибу!

Юнак притис шибу ліктем: шкло бринькнуло й полетіло скалками додолу. Потім так само придушив другу, відступив на крок і витягся на соломі. Йому видалося, що з вікна потягло холодним повітрям. Тоді навернув соломи на ноги й враз заснув.

Попрокидались аж за світла. Крізь заткнуті соломою вікна пробивались золотисті промінчики вранішнього сонця. Відтулили їх – всі шиби були цілі, хоча на соломі блищали шкляні скалки, що видушив Гнат з дверцят шкільної, колись бібліотечної, шафи.

Але ж юнаки не вчаділи: видимо, чад вийшов крізь нещільно причинені двері. Молоді тіла відпочили, сила вернула до них, а з нею – бадьорість і надія. І коли козаки йшли далі лісами до рідних сел, Гнат глибокодумно промовив:

– Цього випадку не забуду й до смерти, бо ж, панове-браття, хоча для життя й треба свіжого повітря, але ж часами вистарчає й самої віри, що те повітря є, чи… навіть тільки буде!..

17.03.1883 р., с. Купин, Хмельниччина – 23.12.1962 р., м. Тірулі, Австралія.

Навчався в духовній семінарії у Кам’янці-Подільському та в офіцерській школі у Вільні. Видавав у 1909–1914 рр. журнал «Українська Хата». З 1914 по 1917 р. відбув заслання на Сибіру, після повернення співпрацював з часописами «Книгар», «Україна», «Шляхи». Воював у складі Січових Стрільців.

У 1920 р. емігрував до Польщі, потім до Праги, де редагував журнал «Нова Україна». З 1940 р. жив у Німеччині, вчителював. У 1949 р. оселився в Австралії.

Автор збірок оповідань «Камелії» (1919), «Під баштою зі слонової кости», літературознавчих праць.

Оповідання «Камелії» опубліковано вперше в «Літературно-Науковому Вістнику» (1911, кн. XII).

Завтра день її ангела… О, чудово!.. Завтра, значить, легко, без жадних турбот і страждань взнаю я її, розгляну добре її серце, її думи, настрої, словом, завтра я нарешті прочитаю таємницю її душі і впевнюсь: чи пан, чи пропав я.

В неї завтра свято… Свято, і, значить, душа її одірветься од землі, забуде її мізерію та знесеться у високості радости, щастя і раювання. Вона стане прозорою і чистою, мов повітря ранньою осінню, обмиється, мов свіжою росою, і весела, запашна, стане чулою і буде обзиватись на кожний згук мого серця.

Завтра я розрубаю наш вузол, завтра я взнаю все, а мені допоможе свято… Безперечно, бо в сей день, нехотячи, станеш та оглянешся на довгу путь позад себе, згадаєш з приємністю щасливі хвилини та замислишся над будучиною. А згадає вона минуле своє – згадає й мене, бо я дав їй найбільше яскравого, найбільш пам’ятного. Погляне в таємну далечінь будучини і знову таки повинна б подумать над нашою довгою страдницькою повістю…