Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– Бували і не в такій каші, то не посоромимо й тепер отаманової слави! – одноголосно ухвалили на раді «соколята» й пішли в божевільний напад просто в чоло ворогові.

Пішли – помилились: було вищим за людські зусилля прорвати вогненне коло.

Ще на початку, з раннього вечора, як тільки посутенів осінній день, щастя не цуралось «соколят», бо ворог не міг припустити, щоб миша сама кинулась на кота. В тім і полягав тактичний маневр повстанців. Ворог здригнувся й дорого заплатив за своє здивовання. Але вже через годину становище змінилось.

Тепер «соколята» ясно побачили скривлену посмішку смерти, та вже не було як тікати. Коли ж зненацька вимахнув у повітрі руками і сам Сокіл, а потім важко гупнуло його тіло на мокру стерню, – остання надія зникла.

– Брати!.. Не давайтеся в руки живцем, бо – все одно – живими не випустять. Вмирайте відразу, без зайвих мук! – з червоною піною на устах дав отаман свій останній наказ і випустив дух.

Козаки перехрестились і кинулись на кулемети, що клацали своїми сталевими зубами вже з трьох боків. На четвертому – була річка, на протилежному березі якої блиснули багнети в світлі прожектора…

Гарний, мов намальований, юнак Гнат Добривечір на мить оглянувся на сніп світла, що саме вирвався з прожектора. Немов той промінь одчинив у його голові вікно й освітив у пам’яти инший образ. Гнат побачив підзимок вдома, у рідному селі. Довга ніч втомлюється стерегти до ранку зелені озимини та золотий лист дерев, що під ранок місяць посипає срібним порохом свого білого сяйва. Ось блиснуло сонце, враз вимило місяшне бліде сяйво, почистило на ланах та пригорках довгі зелені килими, постелені поміж фіолетовими скибами зораної землі, на якій тремтить блакитне мережево, що спадає тінню з мосяжових та золотих листочків напів-оголених дерев.

Промінь прожектора мазнув юнака по пересохлих губах, немов глузуючи промовив:

– А от вже ти ніколи не побачиш сонця!..

– Андрію!.. Петре… – тихо гукнув Гнат. – Полізьмо ліворуч борозною до кулеметів… може, якось… – і впав на землю.

– Про мене! – відповів Андрій, – ще хоч одного харциза задавимо.

– Авжеж! – і собі притакнув Петро і разом з Андрієм впав біля Гната.

Волочучи в зубах обрізи, всі троє швидко поповзли на чотирьох борозною. Прожектор вишукував иншу групу, що рвалась у протилежний бік.

– Мерщій, в пітьму бігцем! – взяв на себе провід Гнат.

Юнаки звелись на ноги й, пригнувшись до землі, побігли вперед по бур’янищах. За кілька кроків до кулемета, що торохтів, стоючи на купині, всі знову впали на ріллю. Біля кулемета було також троє червоних.

– Не стріляй! – прошепотів Гнат. – Знімай руками.

Вони ще трохи проповзли повз кулемет, затримуючись, коли він на хвильку замовкав, і тоді раптом повернули назад. Бігцем підскочили до кулеметників: один тільки ойкнув під ударом рушниці, а два захарчали, уткнуті обличчями в мокру ріллю. Тимчасом Андрій вже цокотів з кулемета по сусідніх кулеметниках, розставлених в ланцюг. Потім швидко обернув самостріл до річки й полив залізним дощем гурток ворогів, що скупчились біля прожектора. В Андрія була досвідчена рука: сусідні кулемети замовкли, прожектор згас. За мить з протилежного боку смертельного кола озвалось «Слава!»: це кололи ворога ті повстанці, що саме тепер його доскочили. Гнат залився безжурним сміхом:

– «Мавра зробила своє діло, Мавра може піти»! – весело гукнув він. – Так, тікаймо!.. Вперед, братця, щосили, поки маємо «вікно»!..

Бігли зиґзаґами, аж поки доскочили до чагарників. Одсапались. Прислухались. Постріли майже стихли, але прожектор вже знову скородив поля білим гартом. Близько них, чавкаючи копитами, пролетіло двоє верхівців. Кортіло – «зняти», але пустили. Ще раз пристояли на узліссі: тільки поодинокі стріли.

– Упокой, Боже, померлих!..

Зняли шапки, перехрестились і подались далі лісом.

Пройшли з десяток верстов. Холодало. Земля тужавіла, а мокрі чоботи прилипали до ріллі, мов намащені густим клеєм. Голодне тіло дубіло, вкриваючись ожеледдю. З нього виходила остання сила.

– Таки спробуймо до школи, – умовляв Петро. – Кажу ж вам: і переспимо, і наїмося.

– Та вже – згода, – відповів Андрій. – Все одно й в лісі смерть неминуча: тільки сядемо – замерзнемо. А ти ж знаєш схованку?

– Ще б пак! Я ж сам її й пакував, а перед тижнем робив повірку з отаманом. Навряд, щоб за ці дні хтось її обчистив, бо школа ж – пустка, без рогу й без верху.

Обережно оглянули руїни: ніде не було жадного сліду якоїсь живої істоти, тільки в єдиній цілій хатині під купою соломи лежав давній труп, що отруював повітря. Гнат виволік його в сіни, а Петро з Андрієм подались до схованки. В колодязі витягли брус із цямрини, набрали сала, цибулі, сухарів, зарівняли тягарем сліди й пішли до хати. Вікно було затулене соломою та, мабуть, учителевим матрацом. Багато соломи було й на підлозі. Біля плити лежали тріски.