Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Дідусь сів на лавочку на найвищому горбі парку. Звідти було видно цілу околицю, тобто нічого більше, опріч лісів та піль. Мене мимоволі вперше пройняли дрижаки остраху: адже я попав у таку глушу, далеко від світу, поміж чужих людей!..

– Бачиш ці простори? Це все моє, Вільяма О’Гари. Сьогодні все це ще безвартісне, але промине рік, два, проведуть новітні шляхи, автостради, побудують фабрики. Знаєш, скільки це все буде варте? Мільйони, великі мільйони!..

Мої приятелі приїздили в гості кожного вечора, і кожного вечора було те саме: добра вечеря з коктейлем, а далі жарти, сміхи, веселість. Я мав щастя, що сюди попав. Опісля старші розходилися по кімнатах, грали в карти, а молодші танцювали в дзеркальній залі. Я, молодий, вибирав жіноче товариство, а до карт ніхто б мене не намовив. Признаюся, мав великий успіх. Нічого й дивного, я був молодий і привабливий, кажучи скромно. Ні, я був найкращий з усіх кавалерів, тому мені зовсім справедливо прислуговувало право вибрати найкращу. Але котру? Вони обидві однаково мені подобалися, обидві приманювали: біла своєю ніжністю, чорна – рафінованістю своєї кокетливости, елєґантна аристократка розпалювала почуття.

При зустрічах з ними мені мимоволі пригадувався вірш:

Вони були справді, наче день і ніч, однаково гарні, принадливі. Я танцював то з одною, то з другою навперемінку, а коли відходив, їхні очі мені так багато обіцювали…

Наші гулянки затягалися поза північ. Мої дами серця прощали мене щораз більш закоханим поглядом. Гості роз’їжджалися фаетонами, за хвилину все втихало, а коли в кімнаті панувала тиша, я довго не міг заснути. Я мріяв, мріяв про обидві жінки рівночасно.

Скоро минали дні й тижні. Вільні хвилини проводив я в бібліотеці. Там була література цілого світу. Але мені треба було взятися до чогось реального, тому я нишпорив між правничими скриптами. Дідусь усе дораджував взятися до науки. Знаючи мову, я міг би колись працювати за фахом.

Чорноока леді все більш брала мене в полон, і хоч до зустрічів на самоті не приходило, я був певний, що колись те станеться. Я бажав цього і смертельно боявся.

Була чудова ніч з зірками на небі та круглолицим місяцем, що так, як і в нашому краю, приманював закоханих. Тільки замість соловейка співали «макенбердс» і замість наших лип пахли ліяни.

В залі грала музика, але я не хотів танцювати. Між тими, що танцювали, не було леді Алкуї. Мене, як люнатика, тягнуло в парк, я був певний, що там її стріну. Бажав її цілим своїм єством.

Я зовсім не здивувався, коли її побачив. Одягнена в чорну балеву сукню з глибоким вирізом і червоною рожею на грудях, була така принадна, що напевно ніхто б не міг їй опертися. Вона сіла біля мене і, простягнувши руки, сказала:

– Любий, я так довго тебе ждала!

Я пригорнув її і цілував уста, впивався її красою, був наче п’яний.

– Втікаймо, втікаймо геть звідсіля! – в її голосі було більше наказу, ніж прохання.

– Куди? – я спитав.

– Геть, туди далеко, кудись, хоч би і до пекла, щоб тільки якнайдалі від «нього». Ах!.. Як я його ненавиджу!

– Чоловіка? – спитав я.

– Ні, того другого, мого любовника.

– То кинь його, скажи, щоб відчепився! – порадив я.

– Ти нічого не розумієш… Він мене переслідує на кожному кроці, не дає спокою… Я мушу його слухати… Але так довше не може бути! Мій любий, коханий, рятуй мене від нього!.. Втечемо ген далеко, будемо щасливі…

Що ж мені робити?… Я чув, що не опруся цій жінці, яка так дуже розпалила мої почуття. Вона справді кудись мене тягнула. Зачарований нею, ішов я все далі в глибину лісу. Ліяни духмяно пахли, вони мене ще більше одурманювали.

– Куди ти мене ведеш, люба? – спитав я.

– Ще тільки перейти оцей потічок, а опісля горбочок. Не бійсь, любий, коли кохаєш! Поможеш мені втекти від коханця.

В моїй уяві виринула постать якогось невідомого коханця, злочинця, що переслідує мою чудову леді, і я ішов далі за нею.

В цю хвилину я пригадав свою дівчину. Вона мені вірить, а я втікаю кудись з незнайомою жінкою, може, й авантурницею, бо ця втеча від любовника вже виглядала на авантуру. А що, як цей любовник мене дожене?… Він, мабуть, бандит, бо на підставі того, що сказала леді Алкуї, не виглядав на солідну людину. Ні, в мене не було стільки лицарства, щоб для неї повиснути на гілляці!

– Дорога леді, далі не піду ні кроку! – сказав я рішуче.