Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Було це в перших місяцях після мого приїзду до Америки. В незнаній країні починав я життя наново, а в моїй душі жевріла туга за втраченою батьківщиною. Якби я був виголосив навіть кількагодинну доповідь про те, чому я сюди приїхав, мене б ніхто не зрозумів, тож на запити моїх нових знайомих, чи мені сподобалася Америка, я відповідав коротко: «О так, мені Америка дуже сподобалася!»

Я безуспішно шукав праці і ніде не міг знайти. Почував себе непотрібною людиною з закінченими правничими студіями. По кількох днях праці у фабриці мене звільняли, тому що я не встигав з роботою. Я вперше переконався, що моя голова не працює рівномірно з руками.

Ще, на лихо, закохався в новоприбулу «діпістку». [54]Її цілим майном була скриня з непотрібними речами, що їх вона, не знати нащо, привезла сюди аж з табору. Вона також шукала праці, а коли вечорами ми стрічалися, потішала мене, що «якось воно буде». Однак ці слова мені нічого реального не давали, і я знеохочений вертався до своєї малої кімнати на шостому поверсі.

Тому з великою радістю прочитав оголошення, що десь далеко, в західних штатах Америки, шукають господаря дому. Недовго думаючи, написав прохання, і мене прийняли.

Їхав на нову працю, здавалось, у безконечність. Бо тільки подумати: в задушному «Ґрейгунді» [55] відбути дорогу з Нью-Йорку до Каліфорнії! Я спинився в якомусь глухому селі, що його важко було б назвати містечком.

На мене вже ждали коні, впряжені у старомодний фаетон, а візник, увічливо спитавшись, чи я приїхав до пана Вільяма О’Гари, поміг мені занести речі до фаетону.

Я довго їхав безмежними полями і лісами. Ніде не було видно ні сліду культури, і це додавало цій закутині ще більшого чару. Все наче залишилось так, як було колись давно, в перші роки колонізації Америки.

Коли я побачив не авто, а фаетон, то неабияк здивувався, але здивування моє виявилося зовсім неслушним, адже вибоїста дорога не запровадила б мене далеко автом.

Був один з тих літніх днів, убраних в різнокольорові фарби природи. З лісу раз-по-раз долинало пітьпілікання незнаних птахів, а запах ліян аж одурманював. Вони, обвинувшись довкола дерев, створили немов непрохідну сітку.

Сонце кидало останнє проміння, коли врешті я побачив кінець моєї подорожі. Фаетон зупинився перед ґанком великого дому в колоніяльному стилі. Красу цього будинку, оточеного парком, мені трудно описати. То був радше рай на землі. Захоплений сидів я у фаетоні, і аж поява мого працедавця пригадала, що пора висісти.

Вільям О’Гара виявився дуже старим чоловіком, малим і згорбленим, що підпирався паличкою.

– Приїхали… прошу додому! – сказав з добрячою усмішкою і, відчинивши старі ковані двері, впровадив мене до кімнати. – Ви, певно, втомлені… вибачте мені… але я мушу показати вам свій дім і розповісти про ваші обов’язки в цьому домі.

Зворушений його ввічливістю, я пояснив працедавцеві, що не чуюся втомленим і радо огляну дім. Я старався бути для старенького якнайбільш увічливим.

– Ви не американець, – сказав О’Гара.

– Українець.

– Пізнаю по мові… У мене навчитеся нашої мови… Вам доведеться виконувати обов’язки господаря дому, а оскільки щовечора тут чимало гостей, мимоволі навчитеся говорити.

Вільям О’Гара взяв мене під руку і провадив по кімнатах, їх було так багато, що всі в моїй голові перемішались, і я засумнівався, чи знатиму їх коли-небудь. Була там вітальня, їдальня, балева заля, кімнати до гри в карти, якісь таємничі жіночі будуари, скляні оранжерії.

Опісля ми зайшли в підвал до кухні, де я помітив стародавнє куховарське приладдя, якого тепер ніхто не вживає: товчки до м’яса, величезні ножі, ополоники – одним словом, куховарський музей. Якраз старий куховар і два малі помічники в білих шапках готували вечерю, якийсь дідуган докладав дров до печі, жінка оббирала картоплю.

При нашій появі слуги перервали роботу, а Вільям О’Гара мене познайомив з ними.

– Вечорами до мене приїздять гості. Ваше завдання: наказати слугам зготовити вечерю і накрити стіл. Які страви варити, вони знають.

Почуваючись в ролі «боса», я сказав їм кілька ввічливих слів, на які вони теж мені ввічливо відповіли, і ми вийшли з підвалу.

– Я вам ще не сказав про ваші обов’язки і про зарплату, – ділово говорив дідусь і запровадив мене до великої бібліотеки, повної книжок.

Я почув сопух, змішаний з плісенню, властивий непровітрюваним приміщенням. Це було в усіх кімнатах, хоч в першу хвилину я цього не помітив. Несвідомо підійшов до вікна, але дідусь узяв мене за руку, і попрохав не відчиняти.