Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– Це ніяке чудо чи диво. Людей треба вчити, мусимо стримувати їх від гріха. А школа своя є? Нема… А наука? Нема… хто ж порятує від п’янства та мужицької сваволі? Ніхто… Хто стримає їх у грісі, як не навука старих?

– Але ця молода… молода… А ця стара… Розсипається…

– Ну й що ж? Наші баби знають такі трави, від котрих старе молодіє…

– Але чому я осліп? Чому я бачив молоду?… – не погоджувався попович.

– Очі заморочить… Є таке на світі, що й вчені не розгадають. Але людей у вірі вона тримає, тримає. Чого ж більше треба? Бо коли розпуститься наша поліщуцька земля, розіп’ється, темна й невчена, коли збідована й голодна щодня допадеться вона до гріха й житиме ним – яка користь із неї?!..

– Користь?! Для кого користь? – перепитав попович.

– А звісно, для кого?… – Деякийсь час мовчав, а потім, мов рубнув: – Для Батьківщини…

І тут тільки почав Самійло вдивлятися в цього низенького, миршавенького поліщука, що з виглядом удільного князя з якогось деревлянського князівства стояв неподалік від нього й дивився на поповича ніби зверху вниз. Він був, отой поліщук, високий-високий. І чомусь відступив перед ним Самійло крок узад.

– Чи це не з тих, що за Ольги людей розривали на деревах?

Короткі вуса спадали по-козацькому ледь нижче насмішкуватих уст, очі дивилися з якоюсь байдужою вибачливістю.

І чомусь попівський синок Самійло Сибиковський почув себе несподівано й дивно малим хлопчиком. Так, як за дитинства, коли його, малого ще хлопця, виводили до гостей у салю й казали:

– Ну, поклонися, синку, чемненько… Привитайся… привитайся… Стукни закаблуками…

І майже відрухово попович Самійло, плутаючись ногами у придорожньому піску, стукнув закаблуками і уклонився по хлоп’ячому. Але поліщук вже не помітив. Дивився понад головою поповича.

– За якесь чорне слово – вибачайте, паничу… Просимо… просимо… Ми тут не приучені до панських церемоній, але зла не зробимо…

Надходив натовп. Коло хвигури почали прощатися. Селяни і баби стискали хлопцеві руку, дякували за «угощення» й просили заходити ще коли-небудь. Самійло почував себе від тих утисків і подяк якось по-дурному, як школяр, що чимось провинився й не знає, що йому буде в школі. А одночасно було чогось соромно й боязко.

Назовні заховуючи вигляд самопевного поповича, обіцяв, що ще прийде, що ще колись погуляємо. Був дуже радий, коли залишились вже самі, пішли дорогою і коли Пархом почав говорити, ніби ні до кого не звертаючись:

– Баба поліщуцька – то баба хороша. Слухняна, працьовита, небалакуча. Але чародійка. Варить варево, місить місиво, товче у ступі всяке й зі старої баби зробить молоду. Може халєра! Може!.. Принаймні на час. Але щоб зі старого зробила молодого, то про це не чув. Ні… тут тобі й стала. А може, вони й знають, а не хочуть. Щоб, значить, старого ще більше причарувати. О-о-о! То баби-и-и…

Помовчавши якийсь час, знов почав:

– На мою думку, нема чарів… Є тільки заморока, яку баби напускають на усяких, а найбільше мужчин… Є заморочення всяке від трав різних, баби їх уміють виварювати й дурному чоловікові подавати. А він вірить! А він думає, чари… Нема чарів, бо чому, я вас питаю, паничу, вони мене не зробили молодим? Давав десятку, й ніяка баба не погоджується. Бо я їм так кажу: дам десятку, дам, але і в морду дам, як ти мене не зробиш молодим… Вшквару так, що очі повилазять на потилицю… І не хочуть… Ні одна…

Те, що попович ішов мовчки, не звертаючи уваги на міркування Пархома, не спантеличило поліщука. Почав скаржитися, але тоном якимсь байдужим і напівжартуючи. Ось він мисливий, а згубив усе майно. Нема патронташу, рушниця невідомо де поділася, набої чорт зна хто вистріляв… А рушничка? Не рушниця, а голуб’ятко… Дід і прадід з неї цілили, стріляли й влучали. Курок треба було перед кожним стрілом наставляти, пістон пальцем підтримувати, але ціляла добре. О-о-о-о… Вона від діда, миколаївського солдата, що під Севастополем воював… Ось яка вона була… А забрав її сукин син жид. Жид Пониманський! Де ж це ви бачили? Де ж це ви чули?!..

І тепер Пархом без рушниці то вже й не чоловік. А так собі. Простий мужик. Бо як він не мисливий, то хто він такий – Пархом? Га? Я вас питаю, паничу?! Пархом на мисливстві ще й як понимається… Дай Боже, щоб ваші діточки були такі, як Пархом, мисливці… Пархом знає все: як і що, і коли стріляти, в якому місяці року, з якого прицілу, з якою молитвою.

Пани, котрі приїжджають на Полісся, кажуть, що поліську дичину стереже святий Гумберт… Гм… П’ятдесят сім літ прожив, про всяких святих чував, а такого ще не було… Отакий святий має стерегти поліську дичину… А не діждав би ти… Наш святий Варсонофій – от святий… він стереже… На своїй землі… Так… Качки, курочки, лиски, нурки та иньшу птицю стереже святий Варсонофій, який поліщукові дозволяє бити й весною… От… Ну, як відомо, то иньшу птицю – солонку, дублята, хрустеля, чайку, сивку, дропа, то що пізніше бити, то ліпше, але де ти витримаєш до осени? Нема часу чекати, щоб вона сала нагуляла. Еге… Коби то мені рушничку мою, стрільбочку, показав би я їм… Одним шротом – півкопи… А моя мельничка випотрошить та спече на салі… Ой, ой… Це тобі не паршивий в’юн…