Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Говорила тихо, поволі, але чітко й спокійно вимовляючи кожне слово. Сиві, майже жовтаві патли закривали обличчя; гострий, кострубатий ніс навис над беззубим ротом. З-за жовтих патлів блискали раз-у-раз з очей промінчики.

Вдивлявся в той зір. Силкувався пригадати щось знайоме. Як не гидко було йому чути сморід того лахміття, в якому сиділа, – все ж присовувався ближче до неї. Надслухував. Щось є ніби знайоме в інтонації голосу, щось таке, як у тої вчорашньої. Дивився їй в обличчя. Вона сиділа в лахмітті непорушно й говорила. Як машина. Тільки очі виблискують несамовито.

Десь унутрі виринала надія, що ось з-за машкари старої, страшної баби-яги з’явиться вчорашня молода, гарна жінка. Може, може знову повториться те, що було вчора.

Але стара безгучно й майже байдуже говорила своє.

– Ні з панями, ні з панянками не заводись. Тримайся свого, яке воно й не є погане. Тримайся мужиків, як воша тримається мужицького кожуха. У школах учися, розуму доходи і все це людям преподай!

Закашлялася. Потім щось говорила таке, чого не розібрав. Ніби якусь молитву, закляття. Чув лише:

– Чоловіче, Миколаю, де я тебе поховаю? Поховаю у могилі, щоб по тобі вовки вили. Поховаю під столом та накрию постолом, поховаю під лавкою та накрию халявкою…

І що більше прислухувався до цього шепотіння, то більше чув щось від вчорашнього, нічного, від тих слів: – Ой, милесенький ти мій, ой, коханесенький… Тільки… тільки… треба ще чогось, ще щось… Ще хвилина, одна хвилина й знову повториться оте вчорашнє.

Сперло у грудях, притисло тягарем, змусило зігнутися.

– Чи це вона? Ой, Господи…

Вдивлявся міцно, щосили напружуючи зір, і приглядався до того старого, змиршавілого, що сиділо й щось хрипіло на кожусі. І що більше вдивлявся, то більше здавалося йому, що це вона. Ось стрепенулася качка над річкою, а ось жінка над водою руками розвела й полощеться у воді, як та качка, що милася там над річкою. Там на дошці випростувалася… Ну, то ж вона…

– Чи це ти, мила, дорога…

Відповіді не чув. Тільки господар, узявши його за руку, легенько підштовхнув.

– Ходім вже, паничу… Бабуня вже втомились…

Ще вночі пробував Самійло вибратися з хати до лазні. Але як тільки встав з лави, на якій лежав, і підсунувся до дверей, господар теж заворушився на ослоні і мовив:

– А я вам дорогу покажу…

Вийшли на двір обидва. Вернулися разом до хати.

На другий день рано, забравши все своє манаття, обидва з Пархомом почали прощатися з господарем. Дякували. Він відповідав:

– І вам теж дякую…

На вулиці їх вже чекав натовп.

– А чого вони?

– А як же? Треба відвести до хвигури… Такий порядок…

Проводило їх майже все село.

Селяни сині, скорчені, у постолах і босі, баби брудні в полатаних спідницях, діти з величезними головами, що нагадували голодних котенят, якісь дівчата, хлопці.

– Це все ті, що пили наш самогон… – упевняє Пархом.

Йшли всі троє разом: Самійло, Пархом і Артем. Позаду сунув натовп. Чого саме йшли вони – ніхто не знав. Така вже поведенція в тих сторонах, що всякого, з ким пилося чи їлося разом, з ким приятелями розходишся, треба відвести принаймні до сільської хвигури.

Люди йдуть, курять, обмірковують, хто й що має робити, коли відведуть гостя. Баби, трохи підхмелені й свавільні, пробують щось співати, але пісня чомусь увірвалася спочатку. Щось не йде, та й до того чоловіки чогось смутні, а панич, той, що попереду, то як з хреста здійнятий.

Правда, з «мамою» жарти не в жарти, вона вже людину добре вимучить, як візьме її в свої руки, але попович нехай дякує Богові, що таке перейшов. Вся пиха й молодеча примха та різні панські викрутаси як рукою здійме.

Йдуть, розбалакують про все, що на язик та на пам’ять наплине.

Сивий туман з-над річки повзе полями, плутаючись якимось лахміттям на вершках сосон. Прип’ять у ранньому холоді кучерявиться білими пінястими гребінцями. Накрапає дощ. Під дощем мокнуть і здуваються на хатах зелені від моху старі солом’яні стріхи, куряться напіврозвалені комини, дим з них білими охлапами падає за селом. Хати чорні, небілені, з маленькими вікнами, будовані з грубих, соснових брусків.

За селом хвигура – високий, дерев’яний хрест з білим, вишитим хвартушком. Від нього – проміж піль – вузька, довга дорога, що зникає десь на закруті.

– Ходімо хучій… – пропонує Артем, – а ти Пархоме не спішися… – додав якось боком.

Пархом зрозумів. Скоротив слухняно крок і, затримуючи бабів позаду, завів з ними якусь розмову. Артем почав говорити хутко, мов відрубуючи слова: