Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Мені почорніло в очах і хвилину стояв я, як вкопаний. Що це? Чи я добре чув? Якось мимовільно повернувся й, не здаючи собі справи з цього, що роблю, ступаючи повільно, спрямував я свої кроки до моєї ждальні. Тут сів я на лавку, де недавно ще мився з Березюком і тупо вдивився проти себе. Не думав нічого! В голові шуміло, ні одна думка не клеїлася. Нараз мої очі спинилися на окрайку лавки, де щось забілілося. Я простягнув руку й підняв те щось, повертаючись до світла, щоб краще бачити. В руці тримав я малий срібний медальон з образком Маріяцельської Мадонни. Талісман Березюка! Одягаючись, не запримітив, мабуть, його й залишив тут.

Талісман, що оберігав його досі!..

– Що й не кажіть, а таки в наших горах, куди не ступиш, де не повернешся, повно усюди якогось таємничого, боговійного чару, загадок нерозгаданих, тайн недовідомих. В кожному зворі, в джуркоті кожному, за кожною смеречиною скривається щось невловиме, нез’ясоване, що осотує душу й таємною мовою говорить до неї, мовою тих віків давних, забутих, що пройшли понад цими горами. І природа і люди тут дивні! От гляньте тільки в чорні очі першого стрічного гуцула чи гуцулки, а розкриється перед вами безвість минулого, таємнича, чарівна, заворожена в цих очах карих, щирих та одвертих. Так, так, тіни забутих предків, як казав колись Коцюбинський, – додав Бакович, похитуючи головою, й сів край столу проти відчиненого вікна.

– Зокрема цікаво поглянути в оченята тих гуцулочок, що то одинцем на ягоди ходять! Правда, пане Ромку? – кинула, підсміхаючись зловтішно, Ліда.

– Ну, так, хоч, очевидно, не зашкодить втопити свій зір і в очах цих легінчиків, що то провідниками наймаються в самітних літничок [48]по дебрах, аж ген у Монастирське, возять, – відповів Бакович, зиркаючи на Ліду, що трохи збентежено слухала його відповідь.

Ціле товариство, що саме вернулося з проходу й розгостилося на просторій веранді пансіону «Орлина скеля», бухнуло щирим сміхом.

– Ви, пані Лідочко, нічого не вдієте з Ромком, – сказав Морлян, молодий сухорлявий студент, – він на все знайде скору відповідь. Не дарма він поміж нами філософ і з Берґзоном під пахвою понад Рибницею ходить тоді, коли другі, викупавшись, безжурно на піску вигріваються. А ви, Талю, що на те? – звернувся Морлян до стрункої білявки, що задумливо вдивлялася в синіючі обриси гір, поринаючі повільно у вечірньому сутінку.

– О, справді тут на кожному кроці багато таємничого, – озвалася Таля. – І серед природи й серед людей. От хоч би те, скільки тут всяких планетників, ворожіль та ворожбитів, що й будучину ворожити знають, і замовляти людині й маржині, і хмару, яка градовою тучею царинкам грозить, завертати вміють на дебри і звори, і грім заворожать і з медведем говорити уміють! А що вони знають, що кому писане, то таки правда. Чували про старого Ілаша, що і живе у лісі над поповою деброю біля Довгополя?

– Цього сивого бадіка, що минулого року, як ми робили прогульку у Криворівню й вступили до нього, виворожив Зіночці легінчика годного й любого?… – відозвався з кутка молодий суддя Івасюк.

– Так, цього старого діда, що, мов медвідь, самотою живе над поповою деброю у лісі! Про нього розказують! – відповіла Таля.

– Ну, й ворожбит з нього! – засміявся голосно Морлян. – І ворожби його сповняються до слова! Нема що казати!

– А що, може, ні? – кликнула пані Ліда. – Прецінь Зіночка цих м’ясниць вийшла заміж!

– За легінчика годного й любого, – підхопив, сміючись, Івасюк. – Тільки ви, мабуть, не бачили цього легінчика, панство? Я знаю його добре, це ж мій земляк з Поділля. Ну й легінчик!.. Півтора сотнара живої ваги, на тоненьких, коротких ніжках, круглий лоб з великою лисиною й маленькими – вибачайте за слово – свинячими очима, на широкому карку, який буває в згінника. [49]От вам і легінчик. А до того ще в його правому коліні ревматизм, чи яка мара. Бо тільки наш легінчик ступить крок-два, то так і сичить з болю крізь зуби й мимрить своє звичайне «начхать вам тричі»! Кому – не знати! Ну, та зате в нього й титул радника є, і вигляди на емеритуру не погані. Так, так, нічого собі легінчик!

– Ет, які ж бо ви, – пробувала боронитися Таля. – Не в лисині річ чи в емеритурі. А таки ворожба сповнилася! От що! А ви, мабуть, заздрі, що не вам Зіночка дісталася, тому таке верзете!

– Так, так, – почав знову Бакович, – багато тайн скривають наші гори! Багато дечого незрозумілого стрічається на кожному кроці, що даремно силкуєтеся пояснити собі й знайти йому якусь льоґічну розв’язку. От хоч би таке! Знаєте стару Гафію, що недалеко від вашого пансіону живе? Ту старуху з невеличкої хатини під лісом, що мов живцем скопійована з Ґріммової казки «Гензель і Ґретель». Нічого в неї нема, тільки ця хатина й вузенька нивка на чотири кроки широка, а двадцять довга. От так з копа кукурудзів родиться на ній і два гарбузи й більше нічого. Ви нераз її стрічали, як у лісі збирала хмиз. Кажуть, вона вміє маржину лікувати й градові тучі відвертає. Тямите, панство, цю градову бурю, що пройшла минулого четверга над цілою долиною Рибниці й потовкла все, що було на Косівських полях аж ген поза Москалівку? А в Гафії її кукурудзи, як свічечки, струнко стоять, щодо одної! Сам бачив! Хоч би вам одна грудочка граду торкнулася її нивки – так ні! Ну, і як поясните ви це? – звернувся Бакович до цілого товариства, що цікаво слухало його оповідання.