Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

І знову з’явилася думка із найтайнішого кутка моєї підсвідомости, десь я вже бачив таке лице… Ага – це в давньому «Зеркалі», яке колись видавав Корнило Устиянович, була стала рубрика із наголовком «Ми», а під ним таке саме лице із такою ж головою, тільки не вилазила вона із золотого ковніра стрілецького однострою, а з-поза обойчика [47]реверенди святоюрського каноніка.

Минула хвилина.

Березюк заговорив знову. Та тепер голос його став не той, що перше. Слова зривалися гостро й дзвінко падали на стіл, біля якого сидів командант. Здається, ота різкість віднесла успіх, бо отаман повернув знову свою голову у наш бік і відізвався:

– Ви, кажете, із головної пошти, зі звітом? Давайте сюди, – простягнув руку по звітову картку. – Е, фю, фю!.. Що він тут хоче!.. – почав отаман до себе, прочитуючи звіт четаря Ліськевича. – І мінометів, і перев’язок! Фю, фю! Якби ми тут, панедію, цілі маґазини мали! Ну, добре, йдіть, панедію, там до тої салі, де висить табличка «VII а» – й почекайте. Що годен буде дати, то відішлеться, а той, що з вами, – і тут показав на мене, – нехай також залишиться до диспозиції. Ая, панедію! Гаразд!

Березюк склонився мовчки й ми, видіставшися з трудом крізь товпу, щораз більше напливаючих до команди інтересантів, попрямували до салі, на якій висіла табличка із написом «VII а».

– Ну й команда! – сказав Березюк, коли ми проходили коридором, та замовк, не хотячи, мабуть, виявляти своїх думок, що так і кипіли в ньому, перед сірим стрільцем, якого першим й останнім обов’язком мусів бути безоглядний послух кермуючій владі. – А тепер перша річ помитися, – продовжив, коли ми увійшли до салі, де рівно ж вешталися вояки й цивілі. Повно було тут всякого військового приладдя й амуніції, а в одному кутку біля купки ручних гранат стояли поскладані рядами бохонці хліба.

А дійсно, першою річчю треба було помитися, бо вже п’ятий день наші лиця і руки не бачили води. Розглянувшися хвилину по салі, роздобув десь Березюк мидницю й кусник мила й почав, не вважаючи на чужих людей, що туди й назад вешталися, розбиратися до пояса.

– Зараз буде вільна, – сказав до мене, вказуючи на мидницю, – помийся і ти, хто знає, коли знов доведеться стрінутися з водою й милом. А ось і мій талісман, – говорив далі, знімаючи з шиї маленького медальона, – бачиш, щасливо перевів мене через Сциллу там, на Коперника… – І, усміхаючись, поклав його на лавку, на якій складав свої річи.

Помившись, пішли ми на подвір’я Народнього Дому, де, як казали нам, стояла похідна кухня і варилася їжа. Біля кухні повно було зголоднілих вояків і не вояків з бляшанками в руках і без них, що ждали своєї черги. Підкріпилися як ніколи. Не тямлю вже, що там було, та по такім довгім примусовім пості й не знати, що смакувало би нам! І знов опинилися ми в нашій «VII а», дожидаючи дальших приказів. А між тим знайшлося все, чого жадав четар Ліськевич, бо небаром вбіг у нашу салю хорунжий і кликнув:

– Четар Березюк із головної пошти?…

Березюк підійшов до нього й довідався, що все приготоване й що він повезе те все в авті Червоного Хреста на свою давню позицію.

– А ваш товариш залишиться тут до диспозиції головної команди. З вами їде п’ятьох мінометників, пане четар, – говорив далі хорунжий.

Ми попрощалися.

– Бувай здоров, держися добре, – кликнув Березюк, стискаючи мені на прощання руку.

Я відпровадив його до сходів, що вели надолину, а сам вернувся до салі дожидати дальших приказів. Сів на лавку й задумався. Вечоріло. Цей гамір, яким гудів цілий Народній Дім, так дивно різнився від тої зглядної тиші, перериваної хіба час до часу свистом куль, серед якої провів я останніх кілька днів, що я не міг освоїтися. Думалося: що далі? Куди понесе мене доля? Як покінчиться оте наше змагання, яке вимагало стільки сили, напруження волі і віри, віри в успіх початого діла?… Думка снувалася за думкою, одна сумніша від другої, хоч ціле моє «я» бунтувалося проти цього сумовитого настрою, що огортав мене.

Хвилини минали, а сутінок все більше і більше стелився по салі. Десь на коридорі блимнуло світло. Я ждав далі.

Нараз на коридорі біля салі головної команди вчинився голосніший гомін. Голоси перекликувалися, хтось кричав щось! Видко, сталося щось незвичайне, бо чути було біганину туди й назад і голоси: «Де комендант?» Я вибіг на коридор саме в тій хвилині, як якийсь стрілець в службовій поставі голосив отаманові Коссакові:

– Пане отамане, голошу слухняно, наше авто не доїхало до головної пошти! Четар Березюк убитий, а санітарка й двох стрільців ранених!