Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Наречена вийшла до гостей, як попереднього разу, мовчазна, байдужа, без усмішки на устах. Однак ті, що знали її ближче, помічали її хвилювання. Та нема й дива: не може ж втекти від дівочого серця, як глядить її своїм поглядом ставний наречений, як не спускає з неї очей. Як же їй не хвилюватись та не тремтіти? – літає думка по салі.

А у Неджми все частіш смертельна блідість заступається палким рум’янцем, що знов зненацька зникає з обличчя, на якому ще виразнішими стають темні синці. Помічає це й не тільки Раміро, і донна Ізабеля, і будучий тесть, бачать, що оживає мармурова її постава. Бачать і дякують в душі святому провидінню, що натхнуло воно старого лицаря щасливою думкою в свій час…

І коли з радісним серцем могутній можновладець почав до гостей свою промову, що мала оповістити шлюб його сина з прийманою донькою, тихо звелася зі свого місця Неджма й рівним кроком попростувала до «батька». Той, видимо схвильований, зробив їй крок назустріч. Присутні стихли й напружилися, бо ж всі побачили, що серце чужинки нарешті розм’якло, що відчула таки вона своє справжнє щастя, що не може стримати в собі подяки свому другому батькові, котрий дав їй нове життя. І тільки старий розтулив свої обійми, в руці Марії блиснула дика. Ніхто не встиг зробити й руху, як тонке лезо вже стреміло по саме держално в грудях старого.

Лицар хитнувся, вирвав дику зі свого тіла й, притискаючи рану, з жахом на обличчі схиливсь до Марії.

– За що ж? За що ти вбила мене? – спитав він слабим голосом.

Марія мовчки подивилась на нього довгим поглядом, в якому було написано таку безмірну ненависть, що старий аж відкинувся на свій фотель.

Він напружив останні сили й безтямно промовив:

– І це ти, що колись так жаліла мене, чужого, як рідного батька жалує донька?… За що ж?… – питав знову, гублячи розум.

Марія випросталась, як стріла, й голос її задзвенів метальово по всіх кутках салі прадідів:

– Не знаєш? Так слухай! Ти, чорний гаде! Ти забрав у мене все, а я беру тільки твоє, нікому вже не потрібне життя. – Їй забракло духу. Вона зітхнула й промовила: – Не тільки рідного краю, не тільки батька, не тільки милого ти відібрав у мене, ти хотів украсти й мою душу. Ти ж навіть Бога, свого Бога, котрому я вдячна своїм одужанням й котрого почала любити, украв у мене. Нехай прокляне тебе й твій рід Свята Мадонна… – й вона нахилилась, щоб знову піднести свою дику. Але її вже вхопили за руки.

Старий відіпхнув від себе лікарів, безсило махнув рукою й конаючим голосом промовив:

– З твоїм серцем тобі нема місця між нами. – Повернувся до дворових: – Дайте їй повіз, коней, проводатирів, злота… все, що вона захоче… виведіть її на те місце, де її зайняли… Нехай робить по своїй волі… Куди звелить, туди й відведіть…

Він тяжко зітхнув і замовк.

І раптом все зникло з моїх очей. Тільки серце моє розривалось невимовним болем, гнівом, злістю. Зуби так стислись, що хрущали суглоби щелепів, нігті видушили з долонів кров. Перед очима в мене була повна пітьма.

Чиясь ніжна рука легко діткнулась мого плеча. Я затремтіла, мов від дотику розпеченого заліза, відскочила вбік і розтулила очі. Далекі гори, сяючі сонми Джинів і глибокий погляд Синього Шейха Ель-Азрака впала в них. Він дивився кудись в далечінь, немов крізь мене. Його лице було спокійне, але ж таке безмежно сумне. Ще дужче заклекотіла кров у моєму серці, як в казані окріп; і чорний жах охопив мою душу чавунною огорткою.

– Так я знов мушу до людей? Так я мушу?… – закричала я щосили в лице Джину-Падишаху, що усміхався на мене сумним, ледве помітним усміхом.

І я чула, як цілком чужий мені голос розпуки кричав і рвався з моїх уст. Дикий зойк, без слів, як виття шакала, луною відбивався в передвічних горах. Я впала й качалась в нестямі по траві, по каміннях, як на смерть поранений звір. Чужі руки поставили мене на ноги й тихий, але прозорий і певний голос ішов мені в саму душу.

– Бачиш, дитино людська! – говорив Джин-Падишах. – Навіть століття, цілі століття!.. Навіть кілька разів пережите тобою земне життя не змінило твого серця. Поміркуй же сама: як же смієш ти хотіти бути з нами? Як же зможеш ти жити межи нас, котрі не знають злости, ненависти, пімсти… Затям собі – на світі нема зла. Є лише непорозуміння. Вертай до людей. Іди й навчись зрозуміти те, чого нині ти ще збагнути не можеш, І тоді знов, може, через століття ти з иншою душею прийдеш до нас…

Я мовчала. Поміж мерехтячих вогненних постав духів, просто крізь все моє єство проходив синій промінь погляду Ель-Азрака. Нарешті я опанувала собою й моя відповідь була суха, як зубний скрегіт: