Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Донна Бянка зустріла гостей на внутрішньому дворі в невеликому замковому почоті. Була вона висока, ставна, свідома своєї сили. Не втупила додолу погляду своїх великих чорних очей, як це бувало звичаєм дам, а оглянула гостя так, немов їй приведено нового пажа. А коли Раміро став проти неї й розтулив уста для привітання, вона усміхнулась і промовила перша:

– Вітаю лицаря. Час пізній, заходить ніч, а лицар, чую, хворий. Тому прошу просто до столу. Там нам розмовляти не перешкодять.

При столі служив один-єдиний мовчазний, смаглявий паж. Були вони лише вдвох, навіть ні одної дуенні. Але зате багато було вина й вивчений паж пильнував дуже уважно пугару гостя й не проморгав хвилини, коли його треба було доливати.

Просто проти столу в їдальні було велике відчинене вікно, майже на всю стіну світлиці. Чорна ніч зоряною запоною застилала його, і, здавалось, що там, по тім боці стіни – була безодня. «Таємна гостина», – міркував собі Раміро й не потрібував, щоб його принукували до келиха. Але ж вино надто добре й надто старе, і в його втомленім від довгої подорожі тілі воно швидко заграло молодечою зухвалістю. Балачка ставала жвавішою, молодий сміх загальнішим, а загадкова господиня ще принаднішою, ще чарівнішою.

– Як же ви себе почуваєте, лицарю? – питалася Бянка, помічаючи, як м’якшає гість. – Може, вам треба було перев’язати ваші рани? Лікар не спить.

Раміро відразу пішов у наступ.

– Більш, ніж я думав, їдучи сюди, преславна донно. Тільки ж мені не поможуть ні лікарі, ні шептухи.

– Чому? – заграла очима господиня.

– Бо моя рана в серці.

– Такі рани часом приводять до сумного кінця, – була відповідь.

– Якщо на них не знайти доброго лікаря, – не здавався лицар.

– А лицар його має?

– Ні, але шукає.

П’яний шал раптом охопив його, мов полум’ям. Він звівся на ноги, але вчув, що не може зробити кроку й безсило, важко впав на своє місце.

Шнур перлів виблиснув в устах Бянки. Раміро, немов у тумані побачив, як загойдалось її пружне тіло й не знав, чи йому приснилось тільки, чи й дійсно палкий поцілунок опалив його уста. Хміль наче раптом звіяв з нього вітер. Він очумався й побачив донну Бянку, що стояла біля вікна й плескала в долоні.

– Добраніч, лицарю! Ви дуже втомлені й вам напевне швидко почнуть снитися чарівні сни.

Дужі пажі підхопили його під руки й повели в спочивальню.

Ранком Раміро не міг здати собі справи, що з ним було увечері. Але ж несвідомо відчував, ніби сталась якась незручність: чи то він зробив недоречний крок, чи то господиня образливо пожартувала над ним. Отже, він не вийшов до неї, а лиш переказав дворецьким подяку за гостинність й по сніданні вибрався рушати далі. Було його думкою на хвилину завітати додому, але ж тільки на хвилину, бо він мусів вертати до королівського двору.

В замковому дворищі на нього чекали вже готові люди. Чому їх стільки? Хто ж це прилучився до моїх? – здивувався він, але в тій хвилині до нього підійшов молодий чужий зброєнош. Його чорні очі лукаво грали й видалися Рамірові дуже знайомими.

– Чи не дозволить шляхотний лицар їхати у його ласкавому товаристві? – запитав його глузливий Бянчин голос. – Нагодою мені також треба бути в королівському дворі. Та я все відкладала, бо ж не випадає скромній дівчині самій блукати шляхами.

У Раміра затремтіли руки, коли він помагав їй сісти на коня, в серці й голові пролетів гураган.

Нема дива, що він і не помислив, щоб завернути додому, бо ж тепер його «сон» у замку донни Бянки заступив йому увесь світ. І чи на инших турнірах, чи на голосних учтах, чи на веселих ловах, що в безперервній черзі зміняли одні одних при королівському дворі, Раміро мислив тільки про одне: про Бянку. Покохав він її шалено, але… хто скаже йому, чи має він хоч якусь надію? Зухвалість, з якою він вперше зустрівся з донною, лишила його цілком, він був скромний в її присутності, мов овечка, не наважуючись поставити їй запитання, у відповіді на яке полягала вся мета його життя. А тим часом замість тієї бажаної відповіді він бачив лише самий жарт, иноді вчував в нім домішку глуму або й зневаги. Особливо ж допікала вона йому тим, що мас він одружитися з Сарацинкою. І вже одна згадка про ту невірну бусурменку, котрої він ще й не бачив, була для нього отруйною стрілою. Йому було очевидно, що, коли б не та маврська відьма, що очарувала його батька, то донна Бянка цілком инакше ставилася б до нього. І Раміро вирішив.

Одного разу в проходці між танцями в палацових садах, Раміро зважився отверто поговорити з Бянкою. Вхопив її за руки й присягав, що він вирічеться свого роду, старого герба й маєтків і тим звільнить себе від обов’язку підлягати батьковій волі. Невже ж це не розчищає шляху до її серця?…