Старший комісар карної поліції, з яким Штудер працював колись у Парижі, виходячи зі свого двадцятирічного службового досвіду, співчутливо заявляє, що легше розслідувати десять вбивств у місті, ніж одне – в селі. Бо в селі люди тримаються одне одного, як реп’яхи. І кожен має що приховувати. Від них нічого не дізнаєшся, нічогісінько… А в місті… Справді, тут це діло». Тобто Штудер проводить своє розслідування у вороже налаштованому до нього середовищі, яке своєю мовчанкою не сприяє розкриттю злочину.
Всі події роману відтворюються через головного персонажа. Важливе місце у романі відведено снам Штудера, його загальним розмірковуванням. Тобто читачі мають змогу брати безпосередню участь у реконструкції злочину, співвідносити свої комбінаторські здібності з тими методами розслідування, які використовує Шту-дер. Така форма оповіді надає зображенню життєвої правдивості і створює належну психологічну напругу.
У роботі над детективним романом Ґлаузер йшов своїм шляхом. Він не приховував свого негативного ставлення до тривіальної літератури, яку розцінює як «певний вид повзучої отрути, що вихолощує здоровий людський розум».
Його вахмістр Штудер критично налаштований до тривіальних «жіночих» романів таких письменниць, як Феліцітас Розе Моєрсбергер та Куртс-Малер. Він запитує у дочки комівояжера, побачивши в її руках роман Феліцітас Розе: «Навіщо ви читаєте таке сміття?» Таке ж дешеве тривіальне чтиво Штудер вияляє і в будинку Вічі, і в кімнаті Ервіна Шлумпфа. Сюжети тривіальних романів підказують дружині Вічі та її сину ідею: спонукати батька до самопокалічення, щоб затим отримати повну суму страховки як при летальному випадку. Дослідниця творчості Ґлаузера Евеліна Якш справедливо зазначає, що «мотиви Шлумпфа і Вічі для їх безглуздих вчинків мають, попри індивідуальні психічні особливості, спільне походження». Нерозбірливе читання тривіальних романів деформує їх мислення, викривлює об’єктивне світосприйняття. Вони й свою долю бачать тільки у світлі таких романів і через те живуть ілюзорною надією: знайти у власному житті щастя, кохання і багатство, якщо діятимуть за прикладом героїв таких романів.
Зокрема, підставою для вчинків Вічі та Шлумпфа служить тривіальний роман «Без вини винний» та серія бандитських творів про Джона Клінга. Перебуваючи під слідством, Шлумпф вважає себе героєм, який жертвує собою заради дівчини і, будучи безневинним, погоджується на ув’язнення. Ґлаузер застерігає таким чином від небезпеки перенесення фікційних вчинків героїв бульварних романів у реальну дійсність.
Наступний мотив роману, який пов’язаний з біографією Ґлаузера, – це психоаналіз (письменник проходив курси психоаналізу, лікуючись від шизофренії та залежності від морфію). У романі є сцена жахливого сну Штудера, в якому фігурує загрозливий великий палець, що є, власне, першою вказівкою на вину Ешбахера. Штудер боїться свого осоромлення за те, що він не зняв своєчасно відбитки з пальців фрау Гофман на револьвері, знаайденому на її кухні. Цей промах переробляється уві сні у формі подвійного приниження. По-перше, Ешбахер є свідком публічного осоромлення Штудера. По-друге він, Ешбахер, сам сміється з вахмістра. Затим Штудеру сниться, що він перебуває в камері з двома ліжками, на одному лежав Шлюпф, з рота якого звисав синій язик. Він теж підносив угору великого пальця правої руки, кліпав очима і вже хотів штрикнути вахмістра в око тим великим пальцем. У заціпенінні Штудер не міг боронитися і закричав…
Вахмістр підсвідомо вловлює у своєму сні, хто справжній вбивця. На принципах психоаналізу вибудований і сам злочин Ешбахера. Злочинець так підлаштував убивство, що сам накликав на себе підозру. Тобто Ешбахер мимоволі бажав викриття свого вчинку.
«Дивна річ трапляється з нами, людьми, – каже Штудер Ешберхеру. – Ми інколи робимо саме те, чого хотіли б уникнути, від чого застерігає нас розум. Один мій знайомий, він уже помер, завжди говорив про підсвідомість. Ніби вона має власну волю. І про вас, Ешбахер, я мимохідь увесь час думаю щось таке. Бо ж ви зробили все, аби звернути підозру саме на себе. І це не можна пояснити вашою любов’ю до гри, тут, мабуть, таїться щось інше. Власне, в глибині душі ви весь час хотіли, щоб це вбивство було розкрите».
Вахмістр Штудер кепкує з традиційного кримінального роману, заявляючи, що до вбивства належить хтось винний так само, як масло до хліба… Безумовно, Фрідріх Ґлаузер не сприймає такого спрощеного бачення вбивства. Про це він чітко говорить у відкритому листі про десять заповідей кримінального роману.
Читать дальше