Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Ми не знали напевне, чи досягнемо того берега, оскільки могло забракнути пального. Але навіть діставшись його, треба ще знайти місце для аварійної посадки. А місяць тим часом уже заходив. Дедалі важче було орієнтуватись, бо ми, вже оглухлі, потроху робились також сліпими. Місяць вигасав у тумані, як жарина у сніговому заметі. Небо над нами вкрилося хмарами, а ми пливли між хмарами й туманом, у просторі, позбавленому світла і будь-якої форми.

Аеродроми на всі наші запити відповідали, що не можуть визначити, де ми: «Пеленга не маємо… Пеленга не маємо…», бо наш сигнал долинав до них звідусіль і нізвідки.

Ми вже, були, втратили надію, коли попереду ліворуч яскрава цятка позначила обрій. Я не тямився з радощів, а Нері нахилився до мене, і я почув, як він співає! То може бути тільки аеродром, то може бути тільки його маяк! Бо ночами вся Сахара западає в пітьму, перетворюючись на мертві терени. Однак вогник, поблимавши трохи, згас. Виявляється, ми взяли курс на призахідну зірку: вона помріяла над обрієм, між хмарами й пасмами туману, і сховалась.

Далі перед нами вставали інші вогники, і ми щоразу, з невиразною надією, брали курс на кожне нове світло. І якщо вогник не згасав одразу, ми вивіряли свою долю.

– Бачимо вогонь, – передавав Нері диспетчеру в Сіснеро. – Блимніть тричі вашим маяком!

І на аеродромі тричі гасили і запалювали маяк, але вогник, за яким ми стежили, не блимав – жорстока непідкупна зірка.

І хоча пального вже залишались краплі, ми знай попадались на черговий золотий гачок: здавалось нам – цього разу попереду справжній маяк, то вже аеродром і життя. Тоді знову міняли зірку.

Відтак, ми відчули, що заблукали в міжпланетному просторі, серед сотень недосяжних планет, у пошуках тієї єдиної, справжньої, нашої планети, єдиної, на якій знайомі краєвиди, рідна домівка і друзі, і всі, хто нам близький…

Та єдина, на якій… Я вам розповім, який мені тоді привидівся образ, і він, либонь, видасться вам дитинним. Але в хвилину небезпеки, людина зберігає всі свої клопоти, і я був спраглий і голодний. Якщо ми дістанемося Сіснеро, думав я, ми там заправимося і знову вирушимо в путь, і на світанку будемо в Касабланці. І по всьому! Ми з Нері підемо в місто… Маленькі бістро відчиняються саме на світанні… Ми з Нері гарненько всядемось при столику і посміємося з небезпек минулої ночі за гарячими круасанами і кавою з молоком. Ми з Нері приймемо вранішні дари життя. Так, стара селянка пізнає свого Бога через мальований образок, наївної роботи медальйон, чотки; щоб ми почули, до нас треба промовляти простою зрозумілою мовою. Так само й для мене радість буття втілилась у першому ковтку запашного гарячої суміші кави, молока й пшениці – в тому, що єднає нас із тихими пасовиськами, з екзотичними плантаціями і жнивами, що єднає нас із цілою Землею. 3-поміж безлічі зірок лише одна здатна була наповнити наш ранок духмяним сніданком на світанку.

Але відстань між нашим кораблем і тією залюдненою планетою дедалі зростала. Усі багатства світу спочивали у порошині, загубленій серед сузір’їв. І астроном Нері, намагаючись її розпізнати, знай благав зірки.

Раптом я дістав штурхана в плече. Так привернувши мою увагу, радист передав мені записку. Я прочитав: «Все гаразд, приймаю чудове повідомлення…». Серце мені калатало, доки я чекав на ті кілька слів, що мали нас урятувати. Нарешті дар небес у мене.

Повідомлення надійшло з Касабланки, звідки ми вилетіли ввечері. Воно забарилось і раптом наздогнало нас за дві тисячі кілометрів, коли ми блукали над морем, між туманом і хмарами. Повідомлення надіслав державний контролер аеродрому в Касабланці. Я прочитав: «Пане де Сент-Екзюпері, я змушений просити Париж ужити проти вас дисциплінарне покарання – вилітаючи з Касабланки, ви розвернулись впритул до ангарів». То правда, що я розвернувся заблизько до ангарів. Також правда, що цей чоловік вичитував мені з обов’язку служби. В бюро аеропорту я не ремствуючи, вислухав би догану. Але вона наздогнала нас там, де була недоречною. Вона луною розійшлась серед обрідних зірок, серед густого туману, над загрозливим морем. Ми тримаємо у своїх руках долю пошти, літака і свою власну, ми маємо щось робити зі своїм життям, а цей зганяє на нас своє роздратування. Але ми з Нері нітрохи не обурились, а навпаки, повеселішали. Ба, навіть неабияк зраділи. Адже тут ми самі собі пани, і він допоміг нам це усвідомити. Чи він, той капрал, не зауважив з наших нашивок, що ми вже капітани? Він перервав наші думи на шляху від Чумацького Шляху до сузір’я Стрільця, коли нас могли турбувати лише події такого масштабу, як зрада місяця…