Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Ось чому того вечора, наостанку, повільний голос вкотре наполегливо радив мені:

– Приємно, звісно, йти над Іспанією за компасом над морем хмар хвацькому пілотові, але… – і ще повільніше, – …але пам’ятайте, під тим морем хмар… вічність.

І ось, нараз, той погожий спокій, що постає перед очима, коли виходиш із хмар, набрав для мене іншого, невідомого значення. Лагідний затишок загрожував пасткою. Я уявляв собі неозорий білив полон отам, у мене під ногами. Там внизу, здавалось мені, панує не людська суєта, не гамір, не міська метушня, а іще більш пронизлива тиша, іще більш остаточний спокій. Той білястий глей став для мене межею між реальним та ірреальним, між знаним і незбагненним. І аж тоді я став здогадуватися, що видиме оком набуває сенсу тільки через культуру, цивілізацію, професію. Верховинцям теж знайоме море хмар. Однак вони не вбачають у ньому таємничої запони.

Вийшовши з кабінету я відчував підліткову гордість. На світанку мені, нарешті, доручать мою частку – пасажирів і африканську пошту. Але водночас мене мучили принизливі сумніви. Я не почувався по-справжньому підготовленим. В Іспанії обмаль запасних аеродромів; я боявся, що не знайду місця для посадки в разі непередбаченої поломки. Я схилявся над негостинною мапою, не знаходячи жодної відповіді на свої сумніви. І з серцем, сповненим гордощів і остраху, як у переддень битви, я подався до свого приятеля Ґійоме. Ґійоме випередив мене на тих маршрутах. Він уже здобув ключі до підступного неба Іспанії. Тож міг би втаємничити мене у всі хитрощі.

Ґійоме зустрів мене усмішкою.

– Я вже чув новину. Ти задоволений?

Він узяв із буфету пляшку портвейну і келишки і повернувся до мене, так само всміхаючись.

– Таку справу треба скропити. Побачиш, усе буде гаразд!

Він випромінював упевненість, як лампа випромінює світло, цей мій приятель Ґійоме, якому судилося згодом досягти рекорду з поштових перельотів над Кордильєрами та Південною Атлантикою. А нині, за кілька років до того звершення, він сидів під лампою, що освітлювала його сорочку, схрестивши руки й напрочуд доброзичливо всміхаючись, і мовив до мене так просто:

– Часом тобі допікатимуть бурі, туман, сніг. Тоді ти згадуй тих, що літали раніше за тебе: що змогли подолати вони, ти теж зумієш подолати.

Але я таки розгорнув свою мапу і попросив його проглянути зі мною маршрут. І от, схилившись під лампою, обпершись на товаришеве плече, я віднайшов упевненість колежанських років.

Але яким же дивним був той урок географії! Ґійоме не навчав мене даних про Іспанію, він навчав мене дружбі з Іспанією. Він розповідав мені не про водні ресурси, населення чи поголів’я худоби. Він розповідав не про Гвадіс, а про троє апельсинових дерев, що ростуть на межі поля край Гвадіса: «Ти зважай! Познач їх на мапі…». Відтак, три дерева забрали на моїй мапі більше місця, ніж Сьєрра-Невада. Він розповідав не про Лорку, а про ферму неподалік Лорки. Про життя на тій фермі. Про господаря. І про господиню. І, таким чином, подружжя, загублене у просторі за півтори тисячі кілометрів від нас, набирало незмірного значення. Міцно закріпившись на схилі гори, мов доглядачі маяка, вони завжди готові допомагати мандрівникам своїми вогнями-зірками.

Отак ми витягали з забуття, з незмірної далечини подробиці, невідомі жодним географам. Географів цікавить сама тільки Ебро, що тамує спрагу великих міст. І аж ніяк не струмок, що біжить поміж трав на захід від Мотріля, напуваючи три десятки квітів. «Зважай на струмок, він розмиває поле… Познач його теж на мапі». Ще б пак! Я пам’ятатиму про зміюку Мотріля! Невинна на вигляд, тихим своїм дзюрчанням вона могла приспати кількох жаб, але сама куняла тільки впівока. Вона чигала на мене, причаївшись на райському полі запасного аеродрому за дві тисячі кілометрів звідси, щоб за першої ж нагоди обернути мене у сніп вогню…

Я був готовий також до зустрічі з задиристими баранами, що пасуться на схилі, однак будь-якої миті можуть атакувати: «Тобі здається, смуга вільна. Аж тут, буц! Просто під шасі кидаються всі тридцять баранів…». Я лише здивовано посміхався, зачудований такою підступною загрозою.

І мало-помалу Іспанія на моїй мапі, під лампою Ґійоме, ставала країною див. Я позначав хрестиками запасні аеродроми і небезпечніші пастки. Позначив ферму на узгір’ї, тридцятьох баранів і струмок. Якнайточніше я відобразив на мапі вівчаря, яким знехтували географи.

Коли я попрощався з Ґійоме, мені закортіло поблукати, подихати морозним вечірнім повітрям. Я підняв комір свого пальта і рушив поміж байдужих пішоходців, молодий і бадьорий. Серед цих незнайомців я пишався своєю таємницею. Вони не знають мене, ці сіроми, але на світанку вони довірять з вантажем пошти мені свої турботи й поривання. Вони вкладуть в мої руки свої сподівання. Отак, закутавшись у пальто, я ходив серед них як їхній оборонець, а їм невтямки було про таку мою роль.