Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Вони нічого не відали про знаки, що мені подавала ніч. Їм байдуже було, що, може, десь заноситься на снігову бурю, яка перешкоджатиме у моєму першому рейсі і поставить під загрозу моє життя. Зірки згасають одна по одній, але що до того перехожим! Я один втаємничений. Мені доповідали про диспозицію ворога перед боєм…

А проте, ці вкрай важливі для мене гасла я отримував перед освітленими вітринами, що ряхтіли різдвяними подарунками. Здавалося, тієї ночі в них виставили всі багатства землі, і я упивався гордовитим усвідомленням свого зречення. Я вояк, іду назустріч небезпеці, то що мені до іскристого кришталю, призначеного до оздоблення вечірок, що мені до абажурів та книжок? Я, професійний пілот, уже плив у туманах, уже куштував гіркий м’якуш плоду нічних польотів.

Мене збудили о третій ночі. Я розчахнув ставні, побачив, що надворі дощить, і став неквапом одягатись.

За півгодини я вже сидів на своїй валізці, з краю лискучого від дощу тротуару, і чекав на автобус. Скільком товаришам переді мною випало отак, із стисканням серця, чекати у день їхньої ініціації. Нарешті, з-за рогу, з несамовитим деренькотінням показався той старомодний засіб пересування, і, так само, як свого часу усі мої товариші, я впевнено увіпхнувся на сидіння між сонним митником і якимись клерками. В затхлому автобусі відгонило курною канцелярією, старою конторою, де, мов у болоті, грузне людське життя. Що півкілометра автобус зупинявся, підбираючи чергового секретаря, митника чи інспектора. Сонні пасажири щось буркали у відповідь на привітання новоприбулого, а він, своєю чергою, теж примощувався й засинав. Автобус трусило на вибитій тулузькій бруківці, і в тому одноманітному рейсі пілот, спершу, не відрізнявся від чиновників, що куняли обабіч нього… Але повз віконця бігли відблиски ліхтарів, наближався аеродром, і старий автобус ставав сірим коконом, з якого людина вийде перетвореною.

Кожен з товаришів через такий ось ранок відчув, як у ньому, ще підвладному причепливому інспекторові, під шаром боязкої підлеглості, народжується істинна відповідальність Поштовика Іспанії та Африки, якому за три години ставати, серед блискавок, до бою з драконом Оспіталета… а за чотири години, подужавши його, – обирати будь-який шлях на свій розсуд: обхідний, понад морем, чи лобовий наступ через Алькойський масив. Йому там змагатися з бурями, з горами, з океаном.

Кожен з його товаришів за безликим і безіменним гуртом під похмурим небом зимової Тулузи, через такий ось ранок, відчув, як зростає в ньому володар, що за п’ять годин залишить позаду дощі й північні сніги і, зменшивши оберти, поволі спуститься в літо, в сліпучо-сонячний Аліканте.

Старого автобуса давно вже немає, але в моїй пам’яті збереглась його холоднеча і незатишність. Він залишився символом нашого жорсткого приготування до суворих радощів професії. В усьому домінувала виразна стриманість. Пригадую, як три роки по тому з короткого повідомлення, у лічених словах, я дізнався про загибель Лекрівена, одного з багатьох наших товаришів, що туманного дня або туманної ночі пішли на вічний спочинок.

У таку саму досвітню годину, о третій, серед такої самої тиші, ми почули голос свого директора, що, невидимий у пітьмі, звертався до інспектора:

– Лекрівен цієї ночі не приземлився у Касабланці.

– Га? – озвався інспектор, – що?

Зненацька розбуджений, він зробив зусилля, відганяючи сон і демонструючи службовий ентузіазм.

– А! Так? Він не зумів дотягти? Повернув назад?

З хвоста автобуса долинула коротка відповідь:

– Ні.

Ми чекали продовження, але більше не почули ні слова. Важко падали секунди, дедалі виразніше показуючи, що те «ні» було остаточним і безапеляційним, ні слова більше не пролунає: Лекрівен не приземлився в Касабланці, і вже ніколи й ніде не приземлиться.

Отож, зранку, перед своїм першим поштовим рейсом, я й виконував священні ритуали нашої професії і, дивлячись у вікно на блискучий брук, де відбивалося світло ліхтарів, почувався не надто впевненим у собі. Вітер витворював на поверхні калюж пальмове листя. Я подумав: «Як на перший рейс… по-щирості… щось мені не ведеться». Я звів очі на інспектора:

– Бачите, яка негода?

Інспектор утомлено глянув у вікно:

– Це ще нічого не означає, – мовив він спроквола.

Я запитав себе, як тоді визначати негоду, за якими ознаками? Учора ввечері Ґійоме однієї усмішкою спростував усі лихі пророкування, якими страшили нас бувальці, та зараз їхні слова знову спали мені на думку: «Як кого, хто не знає всього маршруту, як свої п’ять пальців, заскочить заметіль… мені його наперед шкода!..» Їм треба було підтримувати свій авторитет, отож вони значуще хитали головами, виявляючи принизливе співчуття до нас, простачків, і до нашого наївного запалу.