А справді, для скількох з нас цей автобус правив за останній земний притулок? Для шістдесятьох, вісімдесятьох? Усіх відвозив дощового ранку той самий мовчазний водій. Я озирнувся: малі вогники жевріли у напівмороці, то спалахуючи, то мерхнучи у такт роздумам курців. Убогі роздуми підтоптаних урядовців. Скільком з нас ці супутники стали за жалобний кортеж?
Я дослухався до їхніх – упівголоса – взаємних звірянь. Вони балакали про свої недуги, про гроші, про нудні родинні турботи. Вони демонстрували мури тоскної в’язниці, в якій самі себе замкнули. І раптом я узрів обличчя долі.
Старий бюрократе, мій супутнику з автобуса, ніхто ніколи не вказав тобі шляху до втечі, а сам ти ні на що не зважишся. Ти вимурував собі тихий світ, задраївши всі виходи до світла, як роблять терміти. Ти згорнувся в клубок у своєму буржуазному гаразді, у своєму повсякденні, в зашкарублих ритуалах провінційного життя; ти звів собі цей убогий притулок на захист від вітру, морського прибою та зірок. Тебе не обходять великі справи, тобі й без того непросто було забути про своє становище людини. Ти аж ніяк не мешканець мандрівної планети, бо ти не ставиш собі питання, на які немає відповідей – ти звичайний тулузький обиватель. Ніхто тебе вчасно не струснув за плече, коли ще не було запізно. А нині, глей, з якого тебе зліплено, засох і затужавів, і ніщо не розбудить заснулого музиканта, поета чи астронома, який, можливо, раніше чаївся у тобі.
Я вже не переймаюсь зливою. Магія моєї професії відносить мене в інший світ: за якісь дві години я зійдуся лице в лице з чорними драконами і з гірськими кряжами, коронованими гривою синіх блискавок; і там, уже проти ночі, звільнений, я прокладатиму свій шлях між зірками.
Так відбувалось наше бойове хрещення, і ми починали літати у рейси. Ті рейси переважно відбувалися без пригод. Спокійно, як справжні норці, ми поринали вглиб своїх володінь. Сьогодні вони вже досконально вивчені. Виліт пілота, бортмеханіка і радиста уже не є непередбачуваною авантюрою – вони в літаку, наче в лабораторії. Вони керуються не змінами краєвиду, а коливаннями стрілок приладів. За склом кабіни тонуть у мороці гори, але то вже не гори. То невидимі сили, чиє наближення треба вираховувати. Радист при лампі ретельно записує цифри, механік ставить позначки на мапі, а пілот вирівнює курс в разі, якщо гори перемістилися в бік, з якого він лаштувався їх обійти.
Що ж до чергових радистів на землі, вони всі гуртом старанно записують у свої нотатники – щойно їхній колега в повітрі повідомляє: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».
Так літають сьогодні. Екіпаж заледве відчуває рух. Далеко від будь-яких дороговказів, ніби в морі вночі. Робота моторів перетворює простір освітленої кабіни, наповнюючи його своїм гудінням. А час збігає. Але за всіма циферблатами, радіолампами, стрілками чиниться незрима алхімія. Секунда по секунді таємничі жести, приглушені слова, зосереджена увага готують диво. І належної миті пілот може впевнено припасти чолом до скла. З небуття виринуло золото – он воно, виблискує вогнями злітно-посадкової смуги.
А проте кожному з нас траплялося в польоті, за дві години від аеродрому, на певній точці огляду, раптом звідати таку відірваність від усього світу, якої не зазнав би навіть в Індії, і з якої, здавалося, вже не буде вороття.
Таке трапилося з Мермозом, коли він уперше перелетів гідропланом Південну Атлантику і надвечір наближався до Пот-о-Нуара. Він побачив, як просто перед ним щомиті щільніше сходяться хвости ураганів, ніби хто швидко зводив мур. Тоді запала ніч, приховавши всі ті приготування. А коли, за годину, він прослизнув під хмари, то опинився в зачарованому царстві.
Попереду нерухомою чорною колонадою фантастичного храму вставали морські смерчі. Розширяючись догори, вони підпирали низьке й похмуре склепіння бурі, але крізь проломи в склепінні падало смугами світло, і повний місяць сяяв поміж колон, відбиваючись у холодних плитах моря. А Мермоз упродовж чотирьох годин линув місячними протоками через ту безлюдну пустку, обминаючи велетенські колони здибленого океану і звивистим світловим фарватером дістаючись виходу з храму. Та грізне видовище так його приголомшило, що тільки вже залишивши Пот-о-Нуар позаду, Мермоз усвідомив, що не встиг навіть злякатися.
Я теж пригадую одну з таких години, коли перетинаєш межі реального світу. Тієї ночі всі радіопеленги, з усіх аеродромів Сахари, неймовірно спотворювались і геть збили з пантелику і мого радиста Нері, і мене, разом з ним. Тож, коли долі, крізь прогалину в тумані, блиснула вода, я різко розвернув літак до берега, але годі було зрозуміти, наскільки далеко ми встигли зайти понад море.
Читать дальше