Мій механік Андре Прево запалює для мене цигарки.
– Кави…
Він зникає в хвості літака і повертається з термосом. Я п’ю каву. Час від часу клацаю пальцем по важелю газу, щоб утримати дві тисячі сто обертів. Скидаю оком на прилади – мої піддані слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море, що парує під дощем, наче велетенські ночви з гарячою водою. За штурвалом гідроплана я шкодував би, що воно таке «дуплисте». Але у мене звичайний літак. Хоч би яке було піді мною море, я на нього не сяду. І це викликає в мене – сам не знаю чому – абсурдне відчуття безпеки. Море належить світові, мені чужому. Аварія тут мене не обходить – ба, навіть не загрожує мені – море не моя стихія.
Через півтори години льоту дощ ущухає. Хмари стеляться так само низько, але світло вже пробивається крізь них широкою усмішкою. Я люблю ці неквапливі приготування ясної погоди. Угадую тоненький шар білої вовни у себе над головою. Обминаю шквал – уже немає потреби продиратись пробоєм. Онде й перша продуховина…
Я вгадав її перше, ніж побачив: попереду на воді – латочка циких прерій, зелена оаза світла, подібна до тих ячмінних ланів у Південному Марокко, від вигляду якого у мене тьохнуло серце, коли я повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тут у мене теж відчуття, ніби я вступаю в обжитий край, і мені робиться веселіше. Я обертаюсь до Прево:
– Скінчилося. Все гаразд!
– Та, гаразд…
Туніс. Доки літак заправляють, я підписую папери. Але в мить, коли я виходжу з контори, лунає «Плюх!» – неголосний виляск. Глухий сплеск, від якого не розходиться луна. Я одразу пригадую, що якось чув такий звук – вибух у гаражі. Двоє людей загинули тоді від цього хрипкого кашлю. Я обертаюсь до дороги, що тягнеться вздовж льотного поля. Там знялась хмарка пилу, дві автомашини зіткнулись на великій швидкості і застигли, ніби заморожені. Люди біжать до них, інші біжать до нас.
– Телефонуйте… лікаря… голова…
Мені стискається серце. Фатальний випадок спіткав когось у ясній вечоровій тиші. Знівечив красу, розум, життя… Так само діють розбійники у пустелі, нечутною ступою скрадаючись по піску. Тоді – короткий шарварок ворожого нападу на табір. І знов усе тоне в золотавій тиші. Той самий спокій, така сама тиша… Поряд зі мною хтось каже про перелом черепа. Я нічого не хочу знати про це помертвіле, закривавлене чоло; я розвертаюсь і йду до літака. Але в серці залишилось відчуття навислої загрози. І скоро я знов почую знайомий звук. Розчищаючи своє чорне узвишшя на швидкості двісті сімдесят кілометрів, я упізнаю знайомий хрипкий кашель – оте «Х-ха!» долі, що чигає на нас.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Трапісти – чернечий орден, заснований 1663 року племінником славетного кардинала Ришельє. Трапісти мають один із найбільш суворих монаших статутів у Католицькій Церкві. Вони зберігають постійну мовчанку, харчуються самою рослинною їжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнім гаслом є слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут і далі прим. пер.).
«Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварійна ситуація, коли – на зльоті чи під час посадки – літак перекидається через ніс, на «спину».
Бос (фр. Beauce) – найродючіший сільськогосподарський регіон Франції, на південний захід від Парижа, між річками Сеною та Луарою. Місце дії скандального (через нібито надмірний натуралізм) роману «Земля» Еміля Золя.
Мегарист – кавалерист на бойовому верблюді.
Каїд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирі, Тунісі, Марокко, в минулому, так називали представників центральної влади. Тут, можливо, мається на увазі лідер клану, старійшина.
Марабут – мусульманський паломник, що відвідав Мекку.