Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Мій механік Андре Прево запалює для мене цигарки.

– Кави…

Він зникає в хвості літака і повертається з термосом. Я п’ю каву. Час від часу клацаю пальцем по важелю газу, щоб утримати дві тисячі сто обертів. Скидаю оком на прилади – мої піддані слухняні, кожна стрілка на своєму місці. Кидаю погляд на море, що парує під дощем, наче велетенські ночви з гарячою водою. За штурвалом гідроплана я шкодував би, що воно таке «дуплисте». Але у мене звичайний літак. Хоч би яке було піді мною море, я на нього не сяду. І це викликає в мене – сам не знаю чому – абсурдне відчуття безпеки. Море належить світові, мені чужому. Аварія тут мене не обходить – ба, навіть не загрожує мені – море не моя стихія.

Через півтори години льоту дощ ущухає. Хмари стеляться так само низько, але світло вже пробивається крізь них широкою усмішкою. Я люблю ці неквапливі приготування ясної погоди. Угадую тоненький шар білої вовни у себе над головою. Обминаю шквал – уже немає потреби продиратись пробоєм. Онде й перша продуховина…

Я вгадав її перше, ніж побачив: попереду на воді – латочка циких прерій, зелена оаза світла, подібна до тих ячмінних ланів у Південному Марокко, від вигляду якого у мене тьохнуло серце, коли я повертався з Сенегалу, пролетівши три тисячі кілометрів над пісками. Тут у мене теж відчуття, ніби я вступаю в обжитий край, і мені робиться веселіше. Я обертаюсь до Прево:

– Скінчилося. Все гаразд!

– Та, гаразд…

Туніс. Доки літак заправляють, я підписую папери. Але в мить, коли я виходжу з контори, лунає «Плюх!» – неголосний виляск. Глухий сплеск, від якого не розходиться луна. Я одразу пригадую, що якось чув такий звук – вибух у гаражі. Двоє людей загинули тоді від цього хрипкого кашлю. Я обертаюсь до дороги, що тягнеться вздовж льотного поля. Там знялась хмарка пилу, дві автомашини зіткнулись на великій швидкості і застигли, ніби заморожені. Люди біжать до них, інші біжать до нас.

– Телефонуйте… лікаря… голова…

Мені стискається серце. Фатальний випадок спіткав когось у ясній вечоровій тиші. Знівечив красу, розум, життя… Так само діють розбійники у пустелі, нечутною ступою скрадаючись по піску. Тоді – короткий шарварок ворожого нападу на табір. І знов усе тоне в золотавій тиші. Той самий спокій, така сама тиша… Поряд зі мною хтось каже про перелом черепа. Я нічого не хочу знати про це помертвіле, закривавлене чоло; я розвертаюсь і йду до літака. Але в серці залишилось відчуття навислої загрози. І скоро я знов почую знайомий звук. Розчищаючи своє чорне узвишшя на швидкості двісті сімдесят кілометрів, я упізнаю знайомий хрипкий кашель – оте «Х-ха!» долі, що чигає на нас.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Трапісти – чернечий орден, заснований 1663 року племінником славетного кардинала Ришельє. Трапісти мають один із найбільш суворих монаших статутів у Католицькій Церкві. Вони зберігають постійну мовчанку, харчуються самою рослинною їжею, сплять у трунах, не роздягаючись. Їхнім гаслом є слова Memento more – «пам’ятай про смерть» (тут і далі прим. пер.).

«Капотування» або «капотаж» (яв.) – аварійна ситуація, коли – на зльоті чи під час посадки – літак перекидається через ніс, на «спину».

Бос (фр. Beauce) – найродючіший сільськогосподарський регіон Франції, на південний захід від Парижа, між річками Сеною та Луарою. Місце дії скандального (через нібито надмірний натуралізм) роману «Земля» Еміля Золя.

Мегарист – кавалерист на бойовому верблюді.

Каїд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирі, Тунісі, Марокко, в минулому, так називали представників центральної влади. Тут, можливо, мається на увазі лідер клану, старійшина.

Марабут – мусульманський паломник, що відвідав Мекку.