Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Коли Боннафу повернеться у Францію, вороги його, замість радіти, гірко шкодуватимуть за ним, так, наче без цього ворога їхня рідна пустеля втрачає один зі своїх магнітних полюсів, і їхнє життя зблякне, і вони мені казатимуть:

– Твій Боннафу, навіщо він їде?

– Я не знаю…

Роками він вів з ними небезпечну гру, ставкою в якій було його життя проти їхнього. Він пристав на їхні правила гри. Він засинав, поклавши голову на їхні камені. Цілу вічність він когось переслідував і, так само як вони, шанував біблійні ночі на самоті з вітрами й зорями. А нині він показує, що, виявляється, гра не була для нього понад усе. Він безсоромно залишає стіл. А маври, відтак, полишені грати самі, вкрай збентежені, не розуміючи, який же сенс цього життя, якщо воно не вбирає людину всю до останку? Попри все їм хочеться вірити в нього.

– Твій Боннафу, він іще повернеться.

– Та не знаю.

Він повернеться, думають маври. Європейські ігри його відтепер не вдовольнятимуть – ні бридж з офіцерами, ні службові підвищення, ані жінки. Він повернеться, не витримавши без шляхетного життя вояка, де від кожного кроку колотиться серце, ніби йдеш назустріч коханню. Йому уявлялося, буцімто його життя тут було лише черговою пригодою, а у Франції він повернеться до чогось істотного; але він з огидою переконається, що справжні багатств він посідав тільки тут, у пустелі, яка, одна, давала йому зачарування піщаних просторів, ночей, цю тишу, цю колиску вітру і зірок. І якщо Боннафу повернеться, тієї ж ночі звістка про це облетить пустелю. Маври знатимуть, що він спить десь посеред Сахари, в оточенні двох сотень своїх піратів. Тоді вони мовчки поведуть на водопій своїх верблюдів. Приготують запаси ячменю. Перевірять зброю. Їх спонукатиме своєю ненавистю, що має всі прикмети любові.

– Сховай мене в літаку, що летить до Марракеша.

Щовечора невільник маврів у Джубі звертався до мене з цією короткою мольбою. Після чого, зробивши все, що від нього залежало стосовно власної долі, сідав по-турецьки і заварював мені чай. Відтак він спокійний за свій завтрашній день, бо довірив своє життя єдиному лікареві, який може його зцілити, звернувся до єдиного бога, який здатен його врятувати. Тепер, схилившись над чайником, він знову перебирає в пам’яті прості образи минулого – чорну землю рідного Марракеша, рожеві хатки, скромний добробут, якого нині він позбавлений. Він не ображається, що я відмовчуюсь, що не поспішаю повернути йому життя: я не така людина, як він сам, а сила, яку треба привести в дію, щось на зразок сприятливого вітру, який схопиться одного чудового дня і змінить його долю.

Насправді, я простий пілот, від кількох місяців – начальник аеропорту в Кап-Джубі, – і все моє надбання, це барак, що притулився до іспанського форту, а в бараку – таз для умивання, глек солонуватої води та куце ліжко, тож я не тішу себе ілюзіями щодо свого могуття.

– Побачимо, Барку… побачимо, старий…

Усі невільники звуться Барками, і його теж звали Барком. Він чотири роки у неволі, але досі не зрікся своєї ідентичності, пам’ятає, що був королем.

– Барку, чим ти займався у Марракеші?

У Марракеші, де, напевне, й досі мешкають його дружина і троє дітей, він мав гарне ремесло:

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом!

Там його закликали каїди [5] Каїд (араб.) – буквально «вождь»; в Алжирі, Тунісі, Марокко, в минулому, так називали представників центральної влади. Тут, можливо, мається на увазі лідер клану, старійшина. :

– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.

Або:

– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.

І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.

Якогось дня араби запропонували йому:

– Ходімо з нами на південь по худобу.

Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.