Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

– Я переганяв стада, і мене звали Мохаммедом…

Барк, чорношкірий невільник, з усіх знайомих мені рабів, був перший, хто не корився. Пусте, що маври викрали його волю, що того дня він зостався на землі голий, як той новонароджений. Адже інколи Грім Господній за якусь годину спустошує все жниво на ланах. Одначе маври, позбавивши його всього добробуту, намірялися звести на ніщо його особистість. Проте Барк не зрікався себе, тим часом, як інші невільники легко дозволяли вбити в собі бідного погонича худоби, що мусив цілий рік у поті чола заробляти свій хліб!

Барк не звикся з рабством, як звикаються з убогим щастям, втомившись на ліпше. Він не бажав радощів невільника, щасливого щедротами свого пана. Для колишнього Мохаммеда він зберігав місце у своєму серці, де Мохаммед завжди мешкав. Сумна ця пустка, але ніхто інший там не замешкає! Барк нагадував того сивого садівника, що вмирає з вірності серед порослих травою алей, серед сумної тиші.

Він не казав: «Я Мохаммед бен Лавсин», він казав: «Мене звали Мохаммедом», мріючи про день, коли забутий Мохаммед воскресне і самим воскресінням своїм прожене постать раба. Траплялось у нічній тиші його обсідали спогади, у всій своїй повноті, як пісенька з дитинства.

«– Серед глупої ночі він говорить про Марракеш, – розповідав нам араб-товмач. – Говорить, а сам плаче». Хто самотній, не уникне таких нападів. Той, інший, пробуджувався в ньому зненацька, потягувався, шукав поруч дружину – тут, у пустелі, де до нього ніколи не підходила жодна жінка. Барк дослухався пісні джерела, тут, де зроду не дзюрчав жоден струмок. Склепивши очі, Барк уявляв себе у білому будиночку, над яким щоночі світить та сама зірка, а не тут, де сплять у наметі, знай мандруючи за вітром. Переповнений любими серцю спогадами, що в таємничий спосіб оживали в ньому, наче притягнені магнітом, Барк ішов до мене. Він хотів мені сказати, що готовий, що ніжність його готова, і тільки повернення додому дозволить її вилити. І для цього, я маю лише подати йому знак. І Барк усміхався, підказуючи мені хитрість, до якої я, звісно, сам просто не додумався:

– Завтра ж поштовий… Ти сховай мене в літаку на Аґадір…

– Барку, старий!.. Бідолаха Барк…

Мешкаючи серед нескорених племен, як би ми сміли допомогти йому втекти? Вже назавтра маври віддячили б за крадіжку і образу жорстокою різаниною. Вкупі з механіками Лоберґом, Маршалєм і Абґралем я намагався викупити Барка. Та маврам не щодня трапляються європейці, охочі до купівлі раба. Вони з того зловживали.

– Двадцять тисяч франків.

– Ти знущаєшся?

– Та ти глянь, які в нього дужі руки…

Так минали місяці.

Нарешті, маври зменшили свої апетити, і, спираючись на допомогу друзів, яким я написав у Францію, я відчув, що зможу викупити старого Барка.

Перемовини були непростими. Тривали вони цілий тиждень. Ми торгувались, сидячи колом на піску, п’ятнадцять маврів і я. Мені крадькома допомагав наш спільний з власником Барка приятель, розбійник Зін Улд Раттарі.

– Продай ти старого, – радив він другу, як я його навчив. – Ти його однаково втратиш. Хворобу спершу не видно, але вона у нього всередині. Якогось дня він раптом почне пухнути. Доки не пізно, продай його французові.

Іншому розбійникові, Раґґі, я пообіцяв комісійні, якщо він допоможе мені в оборудці, тож Раґґі теж спокушав власника:

– На ці гроші ти купиш верблюдів, рушниці, набої. Зможеш зібрати загін, щоб піти на французів. І так приведеш з Атара трьох або чотирьох новеньких рабів. Здихайся того старого.

І мені продали Барка. Шість днів поспіль я тримав його під замком у нашому бараку, бо, якби він кудись поткнувся до прибуття літака, маври б його знову схопили і продали куди-небудь подалі.

Але я визволив його з рабства. Ми влаштували з цього приводу врочисту церемонію. Прийшов марабут [6] Марабут – мусульманський паломник, що відвідав Мекку. , прийшов колишній власник Барка, а також місцевий каїд Ібрагім. Ці троє, що, піймавши Барка за двадцять кроків од форту, охоче відрубали б йому голову, заради самої тільки нагоди допекти мені, палко з ним розцілувались і підписали офіційні папери.

– Тепер ти наш син.

Згідно з законом він став за сина також мені.

І Барк перецілував усіх своїх батьків.

Весь час до свого від’їзду він згаяв у щасливій неволі в нашому бараку. По двадцять разів на день я мусив змальовувати йому майбутню нескладну подорож: залишити літак в Аґадірі, а там, просто на аеродромі, йому дадуть автобусний квиток до Марракеша. Барк бавився у вільного чоловіка, як дитина, що вдає мандрівника: повернення до життя, автобус, юрби, міста, що він їх знову побачить…