Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Лоберґ прийшов до мене за дорученням Маршаля і Абґраля. Негоже, щоб Барк, зійшовши в Аґадірі, конав з голоду. Механіки зібрали для нього тисячу франків. Так він протримається, доки знайде роботу.

А я подумав про тих старих дам, що «займаються благодійністю»: дадуть двадцять франків і вимагають подяки. А Лоберґ, Маршаль і Абґраль – авіамеханіки, – даючи тисячу, не те, що не мають себе за доброчинців, а навіть подяки не чекають. Вони не теревенять про милосердя, як ті старі дами, що мріють про благоденство. Вони просто допомагають повернути людині її людську гідність. Вони знали, незгірш за мене, що, коли мине радісне сп’яніння від повернення, першим з усіх друзів, Барка відвідає бідність, і не мине й трьох місяців, як він рватиме собі жили десь на ремонті залізниці, вивертаючи старі шпали. Буде йому набагато важче, ніж з нами, у пустелі. Але він мав право бути самим собою серед своїх.

– Що ж, Барку… Бувай, старий! Будь чоловіком.

Літак вібрував, готовий до польоту, Барк востаннє глянув на загублений у пісках Кап-Джубі. Коло літака зібралося зо дві сотні маврів, щоб побачити, яким буває невільник на порозі вільного життя. Вони б охоче знову захопили його, в разі аварії літака.

А ми махаємо на прощання своєму п’ятдесятилітньому новонародженому, дещо стривожені небезпеками, що ними сповнений світ.

– Барку, прощавай!

– Ні.

– Як це «ні»?

– Ні. Я Мохаммед бен Лавсин.

Останню звістку про нього ми отримали від араба Абдалли, якого просили подбати про Барка в Аґадірі.

Автобус вирушав аж увечері, і Барк мав попереду цілий день. Спершу він проблукав містечком, здебільшого відмовчуючись, доки Абдалла здогадався, що старого щось турбує, і сам стривожився і розчулився:

– Що тебе мучить?

– Нічого…

Заскочений цими несподіваними канікулами, Барк іще не відчував, що він воскрес. Так, він щасливий, але це його німе щастя іще не відділяло вчорашнього Барка від Барка сьогоднішнього. А як на те, йому віднині належить і сонце нарівні з рештою людей, так само, як право сидіти під склепінням арабської кав’ярні. І він всівся. Замовив чаю для Абдалли і для себе. То був перший учинок пана; він мав владу перетворити чоловіка. Втім, кельнер налив йому чаю, нітрохи нічим не здивований. Він не відчував, наливаючи чай, що славить вільну людину.

– Ходімо деінде, – сказав Барк.

Вони піднялись в район Касби, кварталу, що розташований в Аґадірі вище за решту.

До них підійшли малі берберські танцівниці. Вони були такі милі й догідливі, що Барк побадьорішав: саме вони, самі того не відаючи, прийняли його у новому житті. Вони взяли його за руку і поштиво запропонували чаю – так само гречно, зрештою, як вони частували б когось іншого. Барк хотів повідати їм про своє відродження. Вони лагідно сміялись. Вони були задоволені з того, що він задоволений. Бажаючи справити враження, він докинув: «Я Мохаммед бен Лавсин». Але це їх нітрохи не здивувало. Кожна людина має своє ім’я, і багато хто вертається з далеких країв.

Він знову потягнув Абдаллу до міста. Він блукав серед єврейських яток, дивився на море, думав, от, він може іти куди заманеться, він вільний… Але ця воля здалась йому гіркою – вона йому показала, наскільки йому бракує зв’язків зі світом.

А тоді Барк погладив по щоці дитину, що йшла повз нього. Маля всміхнулося. То не було панське дитя, звичне до лестощів. То було слабеньке дитя, якому Барк подарував ніжність. І яке до нього усміхнулося у відповідь. Маля пробудило Барка, і Барк усвідомив своє місце на землі, завдяки тому що слабке дитя усміхнулось Баркові. Він рушив уперед широкими кроками, ніби визначивши собі якусь мету.

– Чого ти шукаєш? – поцікавився Абдалла.

– Нічого, – відказав Барк.

Але, завернувши за ріг, він натрапив на гурт дітлахів, що бавились на вулиці, і зупинився. Осьде воно. Він мовчки подивився на них. Тоді пішов до єврейських яток і повернувся звідти з цілим оберемком гостинців. Абдалла обурився:

– Дурню, на що ти гроші витрачаєш!

Але Барк уже нічого не чув. Він урочисто підкликав кожного з дітей. І малі рученята потяглись до іграшок, до браслетів, до розшитих золотом пантофель. І кожне, міцно вхопивши свій скарб, тікало, як дикун.

Почувши про такі дива, до Барка збіглась інша дітвора Аґадіра, а він усіх взув у шиті золотом пантофлі. А чутка про щедрого чорношкірого бога розлетілася вже й околицями Аґадіра, звідки теж збігалися діти. Вони товклися навколо Барка, чіплялись за пошарпане вбрання недавнього раба і голосно вимагали своєї частки. Барк був розорений.