Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

На думку Абдалли, він «збожеволів на радощах». А як на мене, річ не в тім, що Барк хотів поділитися надміром щастя.

Як вільний чоловік, він мав найголовніше благо – право на любов з боку інших людей, право йти хоч на північ, хоч на південь і в поті чола свого здобувати хліб свій щоденний. То що йому ті гроші… тим часом, як він зазнавав гострого, пекучого, мов голод, прагнення бути людиною серед людей, відчути зв’язок з людьми. Аґадірські танцівниці були лагідні зі старим Барком, але він розлучився з ними так само легко, як зустрівся з ними: він не відчув, що потрібний їм. Служник в арабській кав’ярні, перехожі на вулицях – усі поважали в ньому вільну людину, ділили з ним місце під сонцем, але ніхто не потребував його. Він був вільний, але аж надто вільний. Він не відчував, що він щось важить на землі. Йому бракувало тягаря людських стосунків, від якого важчає хода; йому бракувало сліз, докорів, лайки, радощів – усього, що людина плекає чи розриває, тих численних уз, які єднають людину з іншими людьми і надають їй ваги. Але тепер над Барком тяжіли незліченні дитячі сподіванки…

У славі призахідного сонця над Аґадіром, у годину вечірньої прохолоди, що стільки років була для нього єдиною очікуваною ласкою і єдиним притулком, почалась доба Баркового королівського правління. З наближенням часу його від’їзду, Барк рушив потроху, проводячи свою першу борозну в новому світі, скупаний припливом дітвори, як його купала колись отара овець. Завтра він повернеться у рідну свою нужду, за всіх відповідальний, і, можливо, його старим рукам не до снаги буде всіх прогодувати, але зараз він уже відчув свою справжню вагу на землі. Наче надміру легкий, щоб жити серед людей, архангел, що вдався до хитрощів і зашив шматок свинцю у свій пояс, Барк ступав важкою ходою, бо його притягувала до землі тисяча дітлахів, яким конче потрібні були розшиті золотом пантофлі.

Отака вона, пустеля. Коран, що є, по суті, лише правилами гри, обертає її піски в Імперію. В надрах Сахари, що інакше була б порожньою, грають незриму драму, сповнену людських пристрастей. Справжнє життя пустелі полягає не в переміщеннях у ній племен у пошуках нового пастівника, а в тім, що в ній грають цю драму. Яка істотна різниця між пісками скореними і нескореними! Та хіба у людей не всюди так? Перед лицем перетвореної пустелі я пригадую забавки свого дитинства, темний роззолочений парк, який ми населяли божествами, неосяжне королівство, створене нами на цьому квадратному кілометрі землі, ніколи до кінця не звіданому, ніколи до кінця не обстеженому. Ми створили свою цивілізацію, де по-особливому лунала хода, де все мало свій особливий сенс, ніде більше не допустимий. Та що лишається від парку, сповненого тіней дитинства – чарівних, крижаних, палючих, коли стаєш дорослим і живеш за іншими законами? Коли повертаєшся до невисокого муру з сірого каменю, коли майже з розпачем обходиш його довкола, дивуєшся, що такі малі й тісні ці межі, в яких творилося безмежжя, коли усвідомлюєш неможливість повернення в те безмежжя – бо повертатись треба було б не в парк, а в гру.

А нескореної пустелі більше немає. Кап-Джубі, Сіснеро, Пуерто-Кансадо, ла Саґвет-ель-Хамра, Дора, Смарра втратили таємничість. Обрії, що так надили нас, один по одному згасли, як мерхнуть барвисті комахи, щойно потрапляють у полон теплих долонь. Але тому, хто за ними гнався, яскраві барви не привиділись. Нас теж вабили не ілюзії, а відкриття. Так само й султана з «Тисячі і одної ночі», який переслідував матерію настільки делікатну, що прекрасні полонянки, одна по одній, вгасали на світанні в його обіймах, втрачаючи золотий пилок, щойно він торкався їхніх крил. Чари пустелі живили нас. А інші люди, ймовірно, проб’ють у її пісках нафтові свердловини і розбагатіють на її скарбах. Та вони спізнились. Бо недоступні пальмові гаї та незайманий порох черепашок віддали нам те, що було в них найкоштовніше: вони дарують тільки одну годину захвату, і година та випала нам.

Пустеля? Мені одного дня пощастило зазирнути в її серце. Це сталося 1935 року, під час рейсу до Індокитаю, коли я опинився в Єгипті, коло кордонів Лівії, і застряг там у пісках, як у глеї, і гадав, що там помру. Ось ця історія.

Наближаючись до Середземного моря я зустрівся з низькими хмарами. Відтак я спустився до двадцяти метрів. Дощ періщить у вітрове скло, а море ніби димить. Я напружую зір, щоб щось розгледіти і, принаймні, не наскочити на щоглу якогось корабля.