Франц Верфель: 40 днів Муса-Дага

– А ти міг би накреслити мапу Муса-Дага?

Стефан щасливий, що батько йому довіряє.

– О, так, тату! У твоїй кімнаті висить дядькова мапа Антіохії й узбережжя. Треба тільки збільшити масштаб і домалювати все, чого там немає.

Цілком вірно. З хвилину Ґабріель радіє кмітливості Стефана, потім знову згадує наказ про мобілізацію – він, либонь, уже в дорозі, а пробі, валяється у турків на якомусь канцелярському столі в Алеппо чи, чого доброго, мандрує Стамбулом.

Вони мовчки йдуть далі. Стефан трепетно зволікає, щоб батько заговорив із ним знову. Адже це – татова батьківщина. Стефан жадає почути розповідь про батькове дитинство, таємничі речі, про які йому так рідко розповідали. Але батько, ймовірно, не випадково затіяв цю прогулянку, у нього є певна мета. Й ось перед ними відкрилася своєрідна тераса, сюди він і прагнув. Виступаючи з тіла гори, вона нависає над безоднею. Велетенська кам’яна рука, розчепіривши пальці, тримає її, як чашу, на долоні. Це – усипана камінням скеляста плита. Вона величезна, на ній умістилися б два будинки. Морські бурі, яким тут є де розгулятися, пожаліли тільки кілька кущів та агаву з жорстким, немов шкіряним, листям.

Ця зависла в повітрі плита так далеко виступає вперед, що коли людина, котра прагне смерті, кинеться звідси в морську безодню, що на чотири сотні метрів нижче, то відразу ж потрапить на дно, навіть не розбившись об скелі.

Стефан, як це вчинив би кожен хлопчик, хоче підбігти до краю виступу, але батько рвучко відтягує сина і довго не відпускає його руку. Вільною кінцівкою він показує околиці:

– Там, на півночі, ми могли б побачити Александреттську бухту, якби не мис Рас-ель-Ханзір, Свинячий ніс, а південніше – навіть гирло Оронта, але гора там несподівано утворює дугу…

Стефан уважно стежить за вказівним пальцем батька, яким той обводить півколо бурхливого моря, і раптом питає те, що не має стосунку до мапи місцевості:

– Тату! А ти справді підеш на війну?

Ґабріель не помічає, що все ще судомно стискає руку сина.

– Так! З дня на день чекаю наказу.

– А це обов’язково?

– Інакше не можна, Стефане. Усі турецькі офіцери запасу зобов’язані з’явитися в свій полк.

– Ми ж не турки. І чому вони тебе відразу не забрали?

– Очевидно, в артилерії поки що катма гармат. Коли будуть сформовані нові батареї, закличуть усіх офіцерів запасу.

– А куди вони тебе пошлють?

– Я перебуваю в розпорядженні четвертої армії, вона дислокується в Сирії та Палестині.

На Багратяна заспокійливо діє думка про те, що він на якийсь час буде відряджений в Алеппо, Дамаск чи Єрусалим. Може, вдасться взяти з собою Жульєтту та Стефана. Син відгадав те, про що міркує батько:

– А ми, тату?

– Ото ж бо й річ…

Не давши йому закінчити, Стефан пристрасно просить:

– О, тату, будь ласка! Залиши нас тут! Мамі також дуже подобається жити в нашому домі.

Синові хочеться заспокоїти батька, запевнити його в добрих почуттях матері, адже вона тут на чужині. З рідкісною чуйністю вловлює він боротьбу двох світів у житті своїх батьків. Але Багратян задумливо каже:

– Найкраще було б спробувати відвезти вас через Стамбул у Швейцарію, але, на жаль, столиця зараз також стала театром воєнних дій…

Стефан притискає стиснуті п’ястуки до грудей:

– Ні, не треба в Швейцарію! Залиши нас тут, тату!

Ґабріель із подивом дивиться в благальні очі хлопчика. Чи не дивно це? Дитина, котра ніколи не бачила вітчизну праотців, наперекір усьому з нею пов’язана! Те, що живе в самому Ґабріелі, прихильність до цієї родової гори Багратянів, Стефан, котрий народився в Парижі, ввібрав із кров’ю, успадкував, не маючи власного емоційного досвіду. Батько обіймає хлопчика за плечі, але відповідає:

– Дасться чути.

Коли вони знову сходять на вершину Дамладжка, з Йогонолука долинає ранковий благовіст. Шлях у долину займає близько години. Їм треба поквапитися, щоб почути хоча б другу половину літургії. В Азіру дехто із зустрічних вітає Багратянів:

– Доброго ранку!

Жителі Азіру ходять у йогонолукську церкву. Туди всього п’ятнадцять хвилин пішки. В Азіру на вулицях біля будинків стоять столи, між ними перекинуті великі дошки. На дошках білосніжна маса – кокони гусениці шовкопряда, вони виводяться на сонці.

Ґабріель розповідає Стефану, що прадід хлопчика, Аветіс Багратян, був сином шовківника і свій життєвий шлях почав із того, що замолоду, в п’ятнадцять років, їздив до Багдада закуповувати шовкопрядів.