Франц Верфель: 40 днів Муса-Дага

Багратян лягає, заклавши руки за голову, в порослу травою улоговину. Двічі до цього ранку сходив він на Муса- Даг, шукаючи ці пінії та віковічні брили, але щоразу збивався на манівці. «Отже, дороги сюди немає», – подумав він і стомлено заплющив очі. Варто людині повернутися на місце свого дитинства, як на неї люто напирають духи, яких блудний син сам же покликав до життя, а потім покинув. Ось і на цього чоловіка напали привиди його дитинства, немов двадцять три роки віддано чекали його тут, між піній і скель, у цій чарівній глушині. Вельми войовничі духи, грізні примари, знайомі кожному вірменському хлопчику. (Та чи могло бути інакше?) Своїм указом кривавий султан Абдул-Гамід почав переслідування християн. Вірні пси пророка – турки, курди, черкеси – об’єднуються навколо зеленого прапора, щоб нищити вогнем і мечем, грабувати та різати вірменський народ. Але вороги не знають, що їм доведеться мати справу з Ґабріелем Багратяном. Він збирає всіх своїх і веде в гори. З невимовною, героїчною мужністю протистоїть патріот натиску переважаючих сил ворога і змушує його відступити.

Ґабріель не жене від себе цю дитячу ману. Він – парижанин, чоловік Жульєтти, вчений, офіцер, котрий знає, що таке сучасна війна, і лише днями мав намір виконати свій обов’язок турецького солдата. Та він одночасно – і той хлопчик, рухомий давньою ненавистю до споконвічних ворогів свого народу, кидається на них зі зброєю в руках. Мрія кожного вірменського підлітка! Правда, швидкоплинна! І все ж дивно… Засинаючи, він іронічно посміхається.

Ґабріель здригається переляканий. Поки він спав, хтось його пильно розглядав. І, либонь, давно вже. Променисті очі Стефана. Багратяна охоплює неприємне, хоча і не зовсім зрозуміле відчуття. Син не повинен нишком спостерігати за татом, котрий спить. Він порушує якийсь таємний моральний закон. І батько не без суворості запитує:

– Що ти тут робиш? Де мосьє Авакян?

Тепер і Стефан, либонь, збентежений, що заскочив батька зненацька – сплячим. Він не знає, куди подіти руки. Пухкий рот напіввідкритий. Підліток – у шкільній формі з широким комірцем навипуск, у панчохах до колін. Відповідаючи, посмикує курточку.

– Мама дозволила мені піти гуляти самому. У мосьє Авакяна сьогодні – вільний день. Адже ми по неділях не займаємося.

– Ми, Стефане, не у Франції, а в Сирії, – багатозначно каже батько. – Не смій більше без старших лазити по горах.

Син не зводить із батька напруженого погляду, ніби зволікає після цієї не дуже суворої догани на інше, важливіше застереження.

Але Ґабріель нічого більше Стефанові не сказав. Ним опанувало дивне збентеження, ніби він уперше в житті залишився зі своїм хлопцем наодинці. З того часу, як вони в Йогонолуку, чоловік приділяє синові так мало уваги, зустрічається з ним більше за столом. У Парижі і на канікулах у Швейцарії вони іноді прогулювалися вдвох. Але хіба в Парижі, Монтре чи Шамоні [9] Монтре та Шамоні (точніше: Шамоні-Монблан) – гірські курорти в Швейцарії. можна усамітнитися? А в прозорому повітрі Муса-Дага є щось розкуте, що зближує батька з сином. Ґабріель іде попереду, ніби провідник, котрий знає всі визначні пам’ятки. Стефан – услід за ним, так само мовчки та вичікувально.

Батько і син на Сході! Їхні стосунки навряд чи можна порівняти з поверхневим зв’язком між батьками та дітьми в Європі. Тут, хто бачить свого вітця, той бачить Бога. Бо батько – остання ланка в нерозривному ланцюзі пращурів, що поєднує людину з Адамом, і тим самим – із початковими часами створення світу. Але і той, хто бачить сина, також бачить Бога. Бо син – наступна ланка, що сполучає людину зі Страшним судом, із кінцем усього сущого і зі спокутою. Чи не повинні супроводжувати цей священний зв’язок боязкість і небагатослівність?

Батько все ж зважився почати для годиться серйозну розмову:

– Що ти зараз вивчаєш із мосьє Авакяном?

– Ми, тату, нещодавно почали читати грецькою. А ще ми вчимо фізику, історію та географію.

Багратян підводить голову: Стефан розмовляє вірменською. Хіба батько звернувся до нього вірменською? Зазвичай вони бесідують між собою французькою. Вірменська мова сина дуже зворушує батька. І він усвідомлює, що сприймав Стефана набагато частіше як французького, ніж вірменського хлопчика.

– Географію, – повторює він. – А яку частину світу зараз вивчаєте?

– Географію Малої Азії та Сирії, – з радісною готовністю рапортує Стефан.

Ґабріель схвально киває, ніби нічого розумнішого і не можна було вигадати для уроку географії. Потім, відчуваючи, що втрачає нитку теми, намагається надати розмові педагогічного спрямування: