Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

– Любий мій, він припускає тільки матеріальні передбачення, а так робить лише голий розум… винятково.

– Принаймні, більшовизм міцно стоїть на ногах, – сказав Дьюкс.

– На ногах? Та він взагалі ні на чому не стоїть! Так. Більшовики невдовзі матимуть найкращу армію в світі, з найкращим озброєнням. Але ця річ довго не протримається… бо вона базується на ненависті. Повинна бути реакція… – заперечив Хемонд.

– Ну, ми чекали протягом років, почекаємо ще. Ненависть зростає, як усе інше. Це невід’ємний наслідок впровадження ідей у життя або пригнічення глибинних людських інстинктів; ми задавлюємо свої найглибші почуття, приводячи їх у відповідність з ідеями. Ми керуємо собою за якоюсь формулою, наче механізмом. Логічний розум хоче задавати тон, а цей тон переростає в голу ненависть. Ми всі більшовики, тільки приховані. А росіяни – більшовики без лицемірства.

– Але існує стільки інших шляхів, – сказав Хемонд, – окрім радянського. Більшовики не є по-справжньому розумними.

– Звичайно, ні! Але іноді є розумним вдавати із себе недоумка, – якщо хочеш чогось досягти. Щодо мене, то я вважаю більшовизм недоумкуватим; але таким самим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Так само мені здається недоумкуватим наше славетне духовне життя. Ми всі холодні, немов кретини, позбавлені емоцій, як ідіоти. Всі ми – більшовики, тільки дали цьому іншу назву. Ми вважаємо, що ми боги… або нарівні з богами! А це – те саме, що більшовизм. Треба бути людяним, мати серце і пеніс – для того, щоб уникнути перетворення на Бога або на більшовика… оскільки це одне й те саме: обидва вони надто гарні, щоб бути правдою.

В осудливій мовчанці пролунав збентежений голос Беррі:

– Але ж ти віриш у кохання, Томмі, хіба не так?

– Ах ти гарнюній хлопчику! – сказав Томмі. – Ні, янголятко ти моє, в дев’яти випадках із десяти – ні! Кохання – це ще одна з недоумкуватих забавок сьогодення. Хлопці, вихляючи стегнами, трахають малих худозадих шльондрочок, немов гвіздки забивають. Ти це називаєш коханням? Або спільну власність, засіб для досягнення успіху під назвою: «мій чоловік, моя жінка?» Ні, мій хлопчику, я не вірю у все це!

– Але ж у щось ти віриш?

– Я? О, розумом я вірю в добре серце, у жвавий пеніс, природну інтелігентність і мужність сказати «лайно» в присутності леді.

– Ну, все це ти маєш, – сказав Беррі.

Томмі Дьюкс заревів від сміху.

– Ти справжнє янголятко! Якби лишень я це мав! Ні, моє серце задубіло, немов картоплина, пеніс падає і не може підняти голівку, і я б скоріше згодивсь його геть відтяти, аніж сказати «лайно» в присутності моєї матері чи тітки… Повір, вони – справжні леді. І я не справжній інтелігент, я просто кохаюся на «духовному житті». Бути інтелігентом – це прекрасно: тоді ти живеш всіма згаданими частинами… Член зводить свою голівку і каже: «Ну як ся маєш?» кожній по-справжньому інтелігентній пані… Ренуар сказав, що він малює свої картини членом… Так воно і є – картини чудові! Я б теж хотів робити щось подібне. О Боже! Ми здатні лише розмовляти! Ще одна пекельна мука… І все це почав Сократ.

– У світі є гарні жінки, – сказала Конні, піднявши голову і нарешті заговоривши до них.

Чоловіків це обурило… Вона мала б нічого не чути. Вони ледь не зненавиділи її, збагнувши, що вона весь час так пильно прислухалася до їхньої бесіди.

«О Боже! Якщо вони не ласкаві до мене, яке мені діло, чи хороші вони?» [25] Якщо вони не ласкаві до мене, яке мені діло, чи хороші вони? – рядки з поезії «Рішення коханця» Джорджа Візера (1588–1667).

– Ні, це марна справа! Я просто не здатний вібрувати в унісон з жінкою. Немає жодної жінки, яку б я справді бажав, опинившись із нею віч-на-віч, і я не можу силувати себе до цього… О Боже мій, ні! Я лишатимусь тим, ким я є, і вестиму духовне життя. Це єдина чесна річ, яку я можу зробити. Я можу бути цілком щасливим, розмовляючи з жінкою, але це чисте, безнадійно безгрішне щастя. Безнадійно безгрішне! Що ти скажеш, Хільдебранде [26] Хільдебранд – Папа Григорій VII (1021–1085), був ченцем, мирське ім’я Хільдебранд. Він підтримував закон целібату для священиків. , курчатко моє?

– Це набагато простіше – залишатись безгрішним, – сказав Беррі.

– Так, життя взагалі занадто просте!

Морозного ранку, при світлі кволого лютневого сонця, Кліффорд і Конні подалися через парк на прогулянку до лісу. Кліффорд дирчав у своєму кріслі з мотором, а Конні йшла поруч.

Задушливе повітря, як завжди, тхнуло сіркою – але вони обоє звикли до цього. Лінія обрію ховалася в мерехтливому мареві морозної пари, а нагорі лежало мале блакитне небо; тому вони відчували себе ніби ув’язненими всередині огорожі. Життя – це завжди сон або мана в ув’язненні.