Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чаттерлі

Кліффорд того разу був небалакучим. Він ніколи не брав слова, для цього його ідеям вочевидь бракувало життя. Він був занадто сором’язливим і вразливим. Зараз він зашарівся і трохи знітивсь.

– Ну, – сказав він, – оскільки я сам hors de combat [19] Поза грою (фр.). , то не можу чітко висловитися з цього питання.

– Це не зовсім так, – сказав Дьюкс. – Твоя верхня частина, безумовно, не hors de combat. Твій розум живе повним життям. То дай нам почути твої думки.

– Ну, – промимрив Кліффорд, – навіть якщо так, не думаю, що цих думок в мене так уже й багато… Я думаю, треба одружуватись – і по всьому. Бо для чоловіка й жінки, які дорогі одне одному, це – велика річ.

– Що значить – велика річ? – спитав Томмі.

– О… в першу чергу це – близькість, – промовив Кліффорд, соромлячись, наче жінка.

– Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс – це різновид спілкування… Як розмова. Хай якась жінка почне розмовляти зі мною на сексуальні теми, – мені одразу ж здасться природним піти з нею в ліжко для завершення розмови… На все свій час. Жаль, жодна жінка не починає зі мною про це розмови, тому я лягаю спати сам, і не так вже воно й погано… принаймні сподіваюся, що це так, – бо звідки мені знати? В усякому разі, я не переймаюся астрономічними розрахунками і не пишу невмирущих творінь. Я просто такий собі чолов’яга, що простирчав у армії все своє життя…

Запала тиша. Четверо чоловіків курили. І Конні також сиділа там, і робила черговий стібок у своєму вишиванні… Так, вона сиділа там! Вона повинна була мовчати, ні пари з вуст. Вона мала бути тихою, як мишка, і не втручатися в страшенно серйозні теревені високомудрих мужів. Але вона мала бути тут. їм не так гарно велося без неї; їхні думки не текли з такою невимушеною вільністю. Кліффорд ставав запальним і нервовим, в нього мерзли ноги, і йому було не до розмови. Томмі Дьюкс вправлявся краще, проте і його трохи надихала її присутність. Хемонд їй не подобався: він був такий закоханий у власний розум. А Чарлі Мей, хоча й приваблював її чимось, здавався дещо грубим і неохайним, незважаючи на свої зірки.

Скільки вечорів Конні сиділа отак, слухаючи балачки чоловіків! Цих чотирьох, або ще одного, або двох інших. Те, що вони рідко доходили згоди, її не турбувало. їй подобалося слухати їхні розмови, особливо якщо серед них був Томмі. Це було так смішно. Чоловіки, замість того щоб тебе цілувати і пестити твоє тіло, розкривають перед тобою свій розум. От сміхота! Але який же він холодний, цей розум!

І все ж таки вони трохи її дратували. Вона більше поважала Майкліса, при згадці про якого їх сповнювала така лють до цього вискочки, до цього заброди, до цього неотесаного хама. Заброда й хам чи ні, він, однак, жив на свій власний розсуд. Він просто не пішов за ними у словесні хащі, на парад досконалих розумів.

Конні подобалося духовне життя – воно її хвилювало, але вона подумала, що все це заходить надто далеко. їй подобалося бути тут, у тютюновому диму цих славних вечірок давніх друзів, як вона їх для себе називала. Вона тішилася, навіть пишалася тим, що вони не можуть розмовляти без її мовчазної присутності. Вона шанувала мислення… а ці чоловіки, врешті-решт, намагалися мислити чесно. Та певною мірою все це нагадувало кота, що не може стрибати. Всі вони про щось говорили, а яке значення це мало для її життя, їй важко було сказати. Навіть Мік не міг їй того пояснити.

Але Мік взагалі не намагався нічого робити, він просто хотів плисти за течією власного життя і, де вдасться, перетинати шлях іншим людям – так само як вони це робили щодо нього. Він був справді поза суспільством, і саме це настроювало проти нього Кліффорда й «давніх друзів». Кліффорд і «давні друзі» не протиставляли себе суспільству; вони хотіли рятувати людство або принаймні повчати його.

Під час однієї з піднесених розмов недільного вечора бесіда знову торкнулася любовної теми.

– Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця в чомусь там… [20] Благословенний будь зв’язок, що поріднив серця … – перефразовані перші рядки гімну Джона Фосетта (1740–1817). – сказав Томмі Дьюкс. – Хотів би я знати, що це за зв’язок… Зв’язок, що поєднує нас із вами, – це наші розумові сутички. І незважаючи на це, ми все ж таки справді пов’язані одне з одним. Ми розбігаємося в різні боки і говоримо дошкульні речі одне про одного, як і всі кляті інтелектуали в цьому світі. Як і всі кляті людці в цьому світі, якщо хочете, – адже всі так роблять. Ми розбігаємося в різні боки й прикриваємо свої лихі думки одне про одного солоденькими лестощами. Цікаво, що духовне життя квітне наче тільки тоді, коли сягає корінням у злість, невимовну і незбагненну злість. Так було завжди! Погляньте на Сократа, Платона і усе це кодло. Скільки у них неприхованої злості, скільки радощів, коли доведеться розірвати когось на шматки… Протагора [21] Протагор (бл. 490 – бл. 420 до н. е.) – давньогрецький філософ, провідний софіст. чи кого там іще! А Алківіад [22] Алківіад (бл. 450–404 до н. е.) – афінський стратег. і всі оті його учні – малі цуцики, що ладні гризтись без упину! Зізнаюся, що все це схиляє мене надати перевагу Будді, який спокійно сидить собі під священним деревом, або Ісусові, що розповідає учням маленькі недільні притчі, мирно, без усяких розумових вибухів. Ні, щось справді негаразд із нашим духовним життям, у самій його основі. Воно коріниться у злості й заздрощах. А дерево пізнається з його плодів.