Теодор Драйзер - Фінансист

Отож Френк часто задивлявся на молодих життєрадісних дівчат, котрі випромінювали здоров’я. Зрозуміло, похвально, розсудливо і вигідно дотримуватися чеснот, згідно з правилами загальноприйнятого кодексу моралі, але якщо у тебе хвора дружина… Та й узагалі, хіба людина прикута до своєї дружини? Невже йому вже на жодну жінку й поглянути не можна? А що, коли до душі йому припаде інша? Френк у вільний час чимало розмірковував над подібними питаннями і дійшов висновку, що все це не так уже й страшно. Якщо не ризикуєш бути викритим – тоді все гаразд. Треба лише бути обачливим. Зараз, коли він сидів на краю ліжка дружини, ці думки знову заюрмилися в його голові, бо вдень він побачив Ейлін Батлер, як вона співала, акомпануючи собі на роялі, коли він проходив через вітальню. Ейлін була схожа на пташку в яскравому оперенні і дихала здоров’ям і радістю. Уособлення юності…

«Дивно влаштований світ…» – подумав Френк. Але ці думки він глибоко таїв у собі і нікому не збирався їх повіряти.

Операція з позикою мала досить цікаві наслідки: Френк виручив свої двадцять тисяч (навіть трохи більше) і до того ж привернув до себе увагу фінансового світу Філадельфії і штату Пенсильванія. Але розповсюджувати позику йому так і не довелося. У нього відбулася зустріч із скарбником штату в конторі одного знаменитого філадельфійського юриста, де скарбник зазвичай займався справами під час своїх наїздів до Філадельфії. Він був дуже люб’язний з Ковпервудом (нічого іншого йому й не лишалося) і пояснив, як у Гаррісберзі влаштовуються такі справи. Коштами для передвиборних кампаній забезпечують великі фінансисти. У тих є свої ставленики в палаті і в сенаті штату. Губернатор і скарбник, звісно, вільні у своїх діях, але їм доводиться пам’ятати про існування таких речей, як престиж, дружба, громадський вплив і політичне честолюбство. Значні ділки нерідко утворюють таємну корпорацію – факт, зрозуміло, не зовсім законний. Проте, з іншого боку, вони, як-не-як, є офіційними поручителями при випуску великих позик. Штат змушений підтримувати з ними добрі стосунки, особливо в такий час, як нині. Оскільки містер Ковпервуд має прекрасні можливості для розміщення облігацій на один мільйон (здається, саме на таку суму він претендує) – його прохання слід задовольнити. Але Ван-Ностренд хоче зробити йому іншу пропозицію. Чи не погодиться Ковпервуд (якщо цього забажає група фінансистів, що реалізує позику) після затвердження його заявки поступитися їм за відому компенсацію (що дорівнює тому прибутку, на який він розраховував) своєю часткою в розміщенні позики? Таке бажання деяких фінансистів. Опиратися їм було б небезпечно. Вони аж ніяк не заперечують проти заявки на п’ять мільйонів, яка повинна підняти престиж Ковпервуда. Нехай навіть вважається, що він розмістив один мільйон, – вони і проти цього нічого не мають. Але вони хочуть взяти на себе неподільно реалізацію всіх двадцяти трьох мільйонів доларів одним кушем – так буде солідніше. При цьому зовсім не обов’язково галасувати про те, що Ковпервуд відмовився від участі в поширенні позики. Вони згодні, щоб він зібрав лаври, які очікували б на нього, якби він завершив розпочату справу. Проблема лише в тім, що це може стати поганим прикладом. Знайдуться й інші охочі піти його слідами. Але якщо у вузьких фінансових колах з приватних джерел поширяться чутки, що на нього чинився тиск, і він, отримавши відступні, відмовився від участі в розміщенні позики, то в майбутньому це утримає інших від подібного кроку. Якщо ж Ковпервуд не погодиться на запропоновані йому умови, йому можуть заподіяти всіляких неприємностей. Наприклад, вимагати погашення його онкольних позик. У багатьох банках з ним надалі будуть менш ввічливі. Його клієнтуру можуть так чи інакше відтрутити.

Ковпервуд зрозумів. І… погодився. Поставити на коліна стількох сильних світу цього – лише це вже дечого варте! Отже, про нього почули, зрозуміли, що він за птах. Дуже добре, чудово! Він візьме свої двадцять тисяч доларів (чи близько того) і ретирується. Скарбник теж був вдоволений. Це дозволяло йому вийти з вельми делікатної ситуації.

– Я радий, що побачився з вами, – сказав він, – радий, що ми взагалі зустрілися. Коли я знову буду в цих краях, я зазирну до вас, і ми разом поснідаємо.

Скарбник відчув, що має справу з людиною, яка дасть йому можливість підробити. У Ковпервуда був дивовижно проникливий погляд, а його обличчя свідчило про жвавий і гнучкий розум. Повернувшись до себе, він розповів про молодого фінансиста губернатору і деяким знайомим ділкам.