Теодор Драйзер - Фінансист

Водночас проблема звільнення негрів не здавалася Ковпервуду суттєвою. Він з дитинства спостерігав за представниками цієї раси, помічав їхні переваги й вади, які вважав вродженими, і гадав, що саме цим обумовлена їхня доля.

Так, наприклад, він зовсім не був упевнений, що неграм може бути відведена більша роль, ніж та, яку вони відігравали. Принаймні, на них очікує ще довга і важка боротьба, результатів якої не дізнаються найближчі покоління. У нього не було особливих заперечень проти теорії, яка вимагала для них свободи. Але він не бачив і причин, завдяки яким жителі Півдня мали би всіма силами протистояти зазіханням на їх надбання і економічний лад. Дуже шкода, звісно, що в деяких випадках з чорними невільниками обходяться кепсько. Він вважав, що це питання слід переглянути, але не бачив ніяких серйозних етичних підстав для тієї боротьби, яку вели покровителі чорношкірих. Він усвідомлював, що становище величезної більшості чорношкірих чоловіків і жінок мало чим відрізняється від становища рабів, попри те, що їх нібито захищає конституція країни. Адже існувало духовне рабство, рабство слабких духом і слабких тілом. Ковпервуд зі щирою цікавістю стежив за виступами Самнера, Гаррісона, Філіпса і Бічера [14] Відомі поборники звільнення негрів. , але ніколи не вважав цю проблему життєво важливою для себе. Він не мав охоти бути солдатом або командувати солдатами і не мав полемічного дару; за самим складом свого розуму він не належав до любителів дискусій навіть у галузі фінансів. Його цікавило лише те, що могло виявитися вигідним для нього, і вигоді були присвячені всі його помисли. Братовбивча війна на його батьківщині не могла принести йому користі. На його думку, вона лише заважала країні зміцніти в торговому і фінансовому відношенні, і він сподівався на швидкий кінець цієї війни. Він не вдавався до гірких нарікань на високі військові податки, хоча знав, що для багатьох це важке випробування. Розповіді про смерть і нещастя дуже зачіпали його, але, на жаль, людське життя таке мінливе, і не в його змозі що-небудь змінити в ньому! Так ішов він своїм шляхом, день у день спостерігаючи за приходом і відходом військових загонів, на кожному кроці зустрічаючи купки брудних, схудлих, обірваних і напівхворих людей, які поверталися з поля битви або з лазаретів; йому залишалося лише жаліти їх. Ця війна була не для нього. Він не брав у ній участі і знав лише, що буде дуже радий її закінченню – не як патріот, а як фінансист. Вона була руйнівною, трагічною, нещасливою.

Дні минали. За цей час відбулися вибори до місцевих органів влади і змінилися міський скарбник, податковий уповноважений і мер. Але Едвард Мелія Батлер, мабуть, все ще мав колишній вплив. Між Батлерами і Ковпервудами встановилася тісна дружба. Місіс Батлер була дуже прихильна до Ліліан, хоча вони сповідували різну віру. Обидві жінки разом каталися в екіпажі, разом ходили по магазинах; правда, місіс Ковпервуд ставилася до своєї старшої приятельки дещо критично і трохи соромилася її простацької мови, ірландського акценту і вульгарних смаків (наче сама вона не походила з такої ж плебейської родини). Але, з іншого боку, вона визнавала, що ця жінка дуже добра і сердечна. Живучи у великому достатку, вона любила робити людям приємне, задаровувала і пестила Ліліан і її дітей.

«Дивіться ж, неодмінно приходьте пообідати з нами!» (Батлери досягли вже того рівня добробуту, коли було прийнято обідати пізно.) Або: «Ви повинні покататися зі мною завтра!»

«Ейлін, дай їй Боже здоров’я, славна дівчина!» Або: «Нора, бідолаха, нині щось нездужає».

Однак Ейлін – з її капризами, завзятістю, вимогою уваги до себе і марнославством – дратувала, а часом навіть обурювала місіс Ковпервуд. Дівчині виповнилось уже вісімнадцять, і в усій її зовнішності відчувалася якась підступна спокусливість. Манери у неї були зухвалі, часом вона любила пустувати і, незважаючи на своє монастирське виховання, повставала проти найменшого пригнічення її свободи. Але при цьому в блакитних очах Ейлін світився м’який вогник, який свідчив про чуйне і добре серце.

Батьки Ейлін свого часу обрали для неї церкву Св. Тимофія і монастирську школу в Джермантауні, щоб дочка отримала, як вони висловлювалися, «добру католицьку освіту». Ейлін познайомилася там з католицькими догматами і обрядами, але нічого в них не тямила. Зате в її уяві глибоко закарбувався храм з його вікнами, що тьмяно поблискували, високий білий вівтар, а по обидва боки від нього – статуї св. Йосипа і діви Марії в блакитних, всипаних золотими зірками шатах, з німбами навколо голів і скіпетром у руках. Храм узагалі (а будь-який католицький храм тим більше) радує око і заспокоює душу. Вівтар під час меси залитий світлом п’ятдесяти або й більше свічок. Він здається ще більш величним і прекрасним завдяки багатому мереживному обладунку священиків і служок. Прекрасні вишивки і яскраве забарвлення риз, ораря і нарукавників подобалися дівчині і полонили її уяву. Слід сказати, що у неї завжди був потяг до пишності, до яскравих фарб і «любов до любові». Ейлін змалку відчувала себе жінкою. Вона ніколи не прагнула вникати в суть речей, не цікавилася точними знаннями. Такі майже всі чуттєві люди. Вони ніжаться в променях сонця, упиваються барвами, розкішшю, зовнішньою пишнотою і далі цього не йдуть. Точність уявлень потрібна душам войовничим, владним, і в них вона перероджується в прагнення до користолюбства. Владна чуттєвість, що цілком оволодіває людиною, не властива ні активним, ні педантичним натурам.