Array Антология - Українська модерна проза

– Еге ж!..

– А ось ще:

Він дивився на неї і не знав, чи гарна вона була, чи ні, тільки здавалась вона йому надзвичайною.

– Еге ж, перстень! – повторила вона, задумливо дивлячись на свою руку, на котрій були два шлюбних персня – на другому і на четвертому пальці. – А знаєте, як цей перстень перейшов до мене?

– Розкажіть! Я вже давно прикметив, що він у вас, тільки, як же він дістався вам? Він же повинен бути занадто великий для вас? Розкажіть, розкажіть! – Він засміявся, чи, пак, не засміявся, тільки їй учувся сміх і… цього було доволі для неї.

– У його була дуже маленька рука, – сухо одказала вона, глянувши на його прездорову руку, і замовкла.

Він не насмілився напосідатись.

Згодом він заснув, втомлений і радісний. Вона не спала до кінця.

Вранці вони приїхали до одної із станцій і розстались. Вона повинна була їхати далі, він мусів залишитись. Коли настала година розставання, вона швидко забігала по платформі, хапаючись за груди рукою, важко дихаючи:

– Ой, це серце, воно тепер часто мучить мене з тих пір, як… – вона не доказала і, раптом повернувшись, простягла йому руку:

– Прощавайте! Спасибі!

Він припав вустами до її руки і не хотів одриватись. Вона легенько приторкнулась до його чола губами, тремтячими, як метелик.

– Дозвольте мені поцілувати вас, – сказав він і поцілував її у губи ніжно й лякливо.

Вона стояла, як статуя з мармору, холодна і нерухома, і міцно стуливши свої вуста, прийняла той поцілунок, бо вона була певна в ньому, вона вірила в нього, вірила в приязнь. Згодом вона ворухнулась і почала йти до вагону, не оглядаючись. Тоді він побіг за нею, обняв її і поцілував ще раз гарячими, вогкими губами. Вона здригнулась, відхитнулась і кинулась прожогом до вагону. Вскочивши на поміст, вона, судорожно та непритомно вчепившись за залізні поручні руками, стояла, дивлячись помутнілим поглядом у просторінь, не бачачи, що її приятель швидко йшов услід за потягом, що одходив од станції, йшов і махав безперестанку капелюхом у високо підведеній руці.

Сонце вже на заході… Воно кинуло своє червоне полум’я на прощання, і всі шибки по дорозі засвітились та запалали: вони мигтіли, переливались червоним золотом, грали, тріпотіли, як метелики живі, і бачилось не одно, а десятки, сотні, тисячі сонців, скрізь, де було шкло, що його одбивало: спершу у високих палацах вгорі, де здорові, стрілкуваті вікна були затягнені шовком та оксамитом; опісля по морю, як сонце котилося низом, аж до замазаних, дрібних, заґратованих шибок у льохах, де голота живе… І що то за краса, безмежна, а даремна! Не шкода золота, не шкода сяєва, не шкода краси!.. Нащо? Для чого? А так… Ні нащо!..

…Пооблипало білим усе: і дахи залізні, й тонкі і узорні ґрати, та не минуло ні одного залімчика, ні виступця – нічого!.. А дерева, а кущі!.. Кожная гілочка, кожна частиночка – біла, вовниста од шерхеню… І, здавалось, що ті дерева та кущі наближаються, облямовані памороззю розкішною, що туляться одно до одного… Долі постелені ковдри білесенькі, непоплямлені ні єдиною плямкою… І ставало миліше від них, ставало тепліше, бо холод вже був за тепло! – Тиха краса, чиста краса!..

…На улицях города – скрізь слизька, погана, що хапається ніг, грязюка… Немило ходить по ній: панни з огидою, злегенька переступають, високо підобгавши спідниці… Простий люд іде навпростець – місить грязюку та з жалем дивиться на чоботи, як нові, або як з діркою, що набираються бруду… Аж ось майнуло сонце золотими крилами… довгий промінь його упав на болото, і воно стало срібне, і стало воно золоте, і заблищало нестерпуче гарним блиском, а кожна, сама дрібна калюжка, одбила в собі усе: і людей, і доми, і дерева навкруги, і далеке, високе, просторе, блакитне, жаданеє небо… І ніхто, ніхто не примітив тієї краси… Нащо ж вона? Для чого? Так… це щирість природи – хоч би й не хотіла, та творить красу скрізь і повік…

…Малює, малює безупину тонким білим олівцем – тут і ліси чарівні, де квітки без коріння ростуть та цвітуть… Корабель із силою тонких, як голки, щоглів… Зірки… Коронки… Знов зірки… Усе – од морозу, морозна краса… Хто ж думав, що вийде із того краса? Ніхто і ніколи, а вийшла… Сипляться, туляться один на один, і мигтять, і ряхтять – скрізь діаманти!.. Краса та однакова і для багатих, і для убогих…